Поставивши склянку на стіл, він подивився співрозмовникові у вічі.
— Що робитимемо, Тарасе?
— Це не моя справа. Навіть якби я й захотів її взяти, вона моєю не стане. Завтра, коли всі прокинуться після новорічних забав, справу заберуть федерали, бо в кранському управлінні забагато роботи і замало людей, бо в нашу компетенцію не входить розслідувати вбивства, скоєні північніше від району Медводи, бо не щодня на стіл потрапляють обезголовлені трупи.
Цвілак продовжував, ніби нічого й не чув:
— Хто здатний відрізати голову молодій жінці, дівчині?
Лікар подивився на пляшку.
— Вона була живою в той момент?
Цвілак заперечно похитав головою, взяв пляшку, а тоді поставив її назад на стіл.
— Ні, вона не кривавила, серце зупинилося ще до того.
— Ти не знаєш причину смерті?
Цвілак знову похитав головою.
— Я віддав тканини на гістологію, але, здається, тут запитань не буде. Кров і часточку м’яза відправив на аналіз ДНК, результати отримає твоя група, тож зможете пошукати в базах. Усі інші сліди, як ти й сам здогадуєшся, змила вода.
— А знаряддя вбивства?
Цвілак, удавши подив, глянув на інспектора, а тоді на пляшку, що наче запрошувала скуштувати її вміст.
— Певно, тра охолодити. Таке тепле заливати в себе — то велика шкода.
Тарас усміхнувся. Цвілак останні сорок п’ять років прожив у Любляні, та окремі словечки з горянської говірки, які проскакували то тут, то там, викривали його походження. Такі, як оте «тра» й інші.
— Чому ти смієшся? — запитав Цвілак.
Йому бракуватиме цього лікаря, коли той піде з Інституту. Спочатку Пенца, а незабаром Цвілак. Сивочолий пан, чудовий спеціаліст, який у своєму житті і на своєму столі бачив усе, що людина може побачити і чого не мала б. Який завдяки своєму спокою й вихованості надавав справі — розтину мертвих людей — сенсу і гідності. І мав почуття гумору.
«В Інститут я потрапив випадково, — якось розповів Цвілак Тарасові. — Я був молодим, працював лікарем у поліклініці в Мостах, де на наші голови полювали чотири відьми. Це були ще часи колективного спеціалізованого органу, і нас посилали то зашивати якісь маленькі рани на руках, то на швидку, одне слово, куди завгодно. А тоді я побачив оголошення д-ра Мільчинського про те, що він шукає асистента в Інститут, і подав заяву. У мене й так жодного шансу, думав я, бо в оголошенні було вказано, що бажано, аби кандидат мав науковий ступінь або хоча б писав наукову роботу. Я, звичайно, нічого такого не робив, та все ж отримав листа — запрошення на співбесіду, і тоді колеги порадили піти, щоб не затинатися зі старим. Отож я приходжу, а старий сидить у кабінеті, курить цигарку і каже: “Ну, колего, розкажіть мені ваш анамнез”. –“Пане Мільчинський, я з селян...” — починаю я, а старий як вигукне: “Чарівно!”
Тож я написав заяву на звільнення за власним бажанням, а Водебова, так було прізвище однієї з тих чотирьох, не хотіла її підписувати, аж поки я не сказав, що переходжу до Мільчинського, тож вона мусила мене звільнити. А Водебову я хоронив за якихось десять років».
З Цвілаком Тарасові було легше заходити в секційну залу, в єдине відоме йому місце, де все, кожна річ, кожен предмет служили тільки своєму основному призначенню. Жодних декоративних штук, нічого, що могло б олюднити квадратне приміщення, трохи більше за лікарський кабінет. Посередині панувала металева раковина для відтоку крові й інших рідин, за допомогою гачків до неї кріпився металевий стіл, який привозили прямо з холодильної камери, і тому тіло на ньому не треба було ні переміщувати, ні піднімати. В усіх інших робочих кабінетах, які Тарас міг пригадати, було щось, якась дрібниця, яку там тримали не тому, що вона була обов’язковою і необхідною: на Тарасовому столі, приміром, стояв подарунок — Картман з «Південного парку», на інших була якась непотрібна прикраса, інструмент, який був лише наполовину інструментом, малюнок, який намалювала чотирирічна дочка, прес-пап’є, яким ніхто не користується, столи бували завалені паперами, поплямлені кавою, як у Тараса, або з масними слідами сандвічів, як у Брайца, або, навпаки, педантично впорядковані, як в Остерця, де кожен папірець мав своє місце, і все ж це було інакше, ніж тутешній металевий порядок. Пенци теж більше немає, і він побував тут на столі, в стерильній залі, де царював Цвілак, як сонце на вершині Евересту. Тут було так само світло і холодно.
Добру годину тому Тарас підійшов до столу, на якому лежав труп без голови, і вперше уважно оглянув його при світлі, яскравішому за кишеньковий ліхтарик. Тіло жінки середнього зросту, на перший погляд без особливих прикмет, стрункої, з маленькими грудьми, виголеним бікіні. Йому знову на мить здалося, що перед ними на столі лежить дівчинка.