«Але навіщо комусь кидати манекен у річку?» — подумала дівчина.
Розділ 1
— То ви поліцейський? — запитала жінка років шістдесяти зі склянкою вина у руці. Хоча прозвучало ніби: «То... ви пліцейкий...» — Вочевидь, вона вже трохи випила. — Так дивно.
— Дивно? — запитав співрозмовник. — Зазвичай дивним здається моє ім’я, а не професія.
— Тарас? Дійсно, Тарас — трохи незвично, та я знаю кількох Тарасів. Тараса Бульбу і... ще одного, але поліцейський...
Вона засміялася, ніби сказала щось смішне.
— Він не поліцейський, — жінка, що до них підійшла, поклала Тарасові руку на плече. — Він інспектор поліції.
Вона теж уже трохи затиналася, «р» у слові «інспектор» прозвучало розкотисто, а це означало більше, ніж склянка глінтвейну, подумав Тарас. Вона ніколи не вміла пити алкоголь.
— Стривай... А ви що, не знайомі?
Старша пані надула губи, наче дівчинка, нагадуючи при цьому... старшу пані, яка вдає із себе дівчинку.
— Звідки? Мій чоловік завжди демонструє мені свої... цілі, а моїх ніколи.
Тарас усміхнувся, намагаючись зробити посмішку невимушеною, і простягнув руку старшій пані.
— Тарас Бірса. Якщо вам колись випишуть штраф за неправильне паркування, подзвоніть мені.
— Тарасе...
— Не перебивай його, Аленко, — сказала жінка, тиснучи Тарасові руку й манірячись. — Така жінка, як я, не щодня зустрічає такого чарівного поліцейського. Я — Карін. Карін Прелц, дружина отого чоловіка, що весь сяє отам... — Карін махнула рукою у протилежний куток великої вітальні. — Це колега вашої дружини. Та ви це, мабуть, знаєте? Бо якщо ні, то який тоді з вас поліцейський?
Жінка зареготала, наче сказала щось дуже дотепне. Тарас змусив себе теж засміятись. Аленці, здається, було не до сміху.
— І прізвище Бірса? Я не знаю жодного Бірси.
— Ви не чули про Вальтера Бірсу?
Жінка заперечно похитала головою.
— Це футболіст, він грає за збірну.
— Ох, я таким не цікавлюсь. А як так сталося, — Карін обернулася до Тарасової супутниці, — що твоє прізвище не Бірса? Ти ж його дружина.
— Бо ми не одружені офіційно. Та мені не хочеться про це говорити. І в нашому віці вже й не годиться називати його моїм хлопцем. Карін, я з твого дозволу заберу Тараса на хвильку.
Карін іще раз надула губи, а Тарас подумав, що це зайве.
— Так, так. Гм, якщо він не її чоловік, то вона — його... співробітниця.
Перед словом «співробітниця» Карін зробила коротку паузу, наче мусила ковтнути слину.
— Вдавай, ніби ми розмовляємо, — радила Аленка, ведучи чоловіка за руку в інший бік кімнати, до чималого товариства, що зібралося біля невеличкої стійки і, вочевидь, добре розважалося.
— Бо що?
— Бо інакше та стара відьма тебе проковтне. Ти міг би мені й подякувати. До речі, навіщо ти всім розповідаєш, що ти поліцейський?
— Мабуть, тому, що я поліцейський, — відповів Тарас, не приховуючи іронії. — А ти хіба не лікарка?
— Так, і співвласниця клініки. Ти працюєш в поліції, але ти — інспектор, а це не те саме. Якби ти у такому віці був поліцейським, ми, напевно, не були б разом. Ти жив би з якоюсь, ну, припустімо, медсестрою.
— Які ми сьогодні зарозумілі.
— Зарозумілі. Але це не змінює фактів, скільки б ми їх не заперечували. У людей є амбіції. В одних вони більші, в інших — менші. Одні все життя працюють поліцейськими або лікарками десь на задвірках, наприклад, у Нижньому Кісовці. Але не ти і не я.
Тарас усміхнувся.
— І не мусиш згадувати про багатого покійного батька, — додала Аленка, дивлячись на чоловіка спідлоба.
— А хіба я згадував?
— Сьогодні ще ні, дякую. Він був моїм батьком, дякувати Богу, і я — це те, ким я стала, а не ким не стала. І мені байдуже, що було б, якби було щось чи якби чогось не було. — При цьому оте «якби було» злилося в одне «якббло». — Начхати.
— Ого!
— Думаєш, я п’яна?
— Скільки ти випила?
— Одну склянку глінтвейну й оце, — жінка підняла келих, який тримала у руці.
— В такому разі ти п’яна, — сказав Тарас, поліцейський інспектор Тарас Бірса, з прізвищем, як у футболіста, і обняв її за плечі. — Випиймо за це.
Чоловік підійшов до столика, на якому стояли пляшки білого і червоного вина, а також міцний алкоголь різних видів, і взяв склянку з оранжевим напоєм.
— За що п’ємо?
Перед ними зненацька виник світловолосий чоловік. Розкошлане волосся, скельця окулярів без оправи, легка неголеність, білий гольф і білі штани — д-р Прелц завжди нагадував Тарасові Річарда Бренсона. Навіть зуби у нього були такі ж білі.