Сестри не могли б іще більше відрізнятися одна від одної. Аня — висока смаглявка з шоколадними очима і чорним волоссям. Маленькою вона була копією свого батька, яким той зображений на єдиній фотографії у тому самому віці, лишень гарнішою й елегантнішою. Мойца, нижча на п’ять сантиметрів блакитноока білявка, як Аленка, темперамент успадкувала від матері. Характером дівчата вдалися в обох батьків, тому в перехідному віці вдома бувало дуже жваво. Клопотів переважно завдавала Мойца, і то таких, які Тарас нині не зміг би детально пояснити, а якби спробував, то історія б прозвучала банально. Зараз тодішні сварки видавалися абсолютно безсенсовними, однак він розумів, що вони були необхідними. Невже він мав нервові зриви через те, що, миючи руки, Мойца не закочувала рукавів? Але вона добре спала, бо Аня в перші роки свого життя — ні. Немовлям вона прокидалася вночі на дві години і, якщо її не забавляли, сідала в ліжечку й верещала. Тарас, який тоді єдиний у сім’ї працював і до того ж проходив додаткове стажування на криміналіста, кілька ночей проспав у ванній, поклавши голову під унітаз чи на каналізаційну трубу — смерділо і там, і там. І обидві, і Аня, й Мойца, виросли дуже вродливими. Щоправда, Тарас допускав, що вони йому такими здаються, бо це його дочки, яким тепер двадцять і вісімнадцять років. Ті самі, які стояли в манежі і о третій ранку чекали, коли їх розважатимуть, яким міняв пелюшки, які йшли у перший клас з жовтою хустинкою на шиї і плюшевим зайчиком у руках, яких записував на гімнастику, а тоді на баскетбол... На столі у Тараса стояла фотографія Ані в перший шкільний день. Вона закусила губу верхніми зубками, посередині одного бракує, біля неї трохи розмиті Мойца, Тарас і Аленка, за Анею стоїть Тінкара, Анина найкраща подружка ще з садка, і їсть велику булку з маком. Де вона тепер?
— Grüß Gott[7], — сказала Аня, коли він їх перехопив на Тромостов’ї. Центральна площа Любляни о другій годині першого дня Нового року була майже порожня, якщо не брати до уваги сміття, яке після нічного святкування комунальні служби якраз прибирали. Аня завжди дражнила Тараса отим «Grüß Gott», бо знала, що австрійці його дратують.
— Вона туди поїде, — сказав Аленці Тарас, коли донька заявила про своє бажання вчитися у Відні, — познайомиться там із якимось австрійцем, і потім у тебе будуть гаркаві онуки.
Тарас тоді був переконаний, що татусі мають право на стереотипи щодо хлопців своїх дочок, і, правду кажучи, австрійці його дратували не більше, ніж словенці чи хто-небудь іще.
Вони гуляли містом: рушили від Тромостов’я до фонтана Трьох крайненських рік, або ж фонтана Робба, названого так на честь італійського скульптора, звернули ліворуч, на площу Кирила і Мефодія, а тоді біля Лялькового театру на Студентську вулицю і піднялися нею на люблянський замок. У Любляні Тарас жив уже тридцять років, але й дотепер, бувало, плутався у назвах вулиць. Містом він міг ходити із зав’язаними очима, але коли треба було сказати назву вулиці, яка не була головною і не пролягала біля його поліційного відділку, мусив ґуґлити. Так само, як свята у новій державі. Старі він пам’ятав, а от нові... Що йде раніше — День незалежності чи День державності?
В основному Тарас слухав. Аня і Мойца розповідали про своє життя, Аленка розпитувала, і так минала їхня прогулянка вчотирьох — Тараса й Аленки з двома молодими жінками, на яких перетворилися їхні доньки, а він і не зауважив, як і коли це трапилося, й тепер дівчата не здавалися набагато молодшими за батьків. Аленка сміялася разом із ними, так само заливчасто і весело, а він поки що не волочив ніг, не кректав, піднімаючись нагору, і не закутувався у сіре пальто. Якщо це критерій, подумав Тарас, то найнижчий із можливих. Обидві доньки зустрічалися з місцевими хлопцями, студентами — один вивчав фармацію, інший архітектуру. Тарас не вбачав у них нічого особливого, та це теж, мабуть, приходить із віком — коли молодші за тебе дратують тебе, особливо коли це хлопці твоїх дочок. Ну і, зрозуміло, дівчата з ними спали.
— А ти що? — запитала Аня. — Щось ти сьогодні мовчазний.