— Дайте вже бідолашній тварині яблуко, — сказав Тарас і дізнався, що вони роблять розтяжку.
— Одна з дуже корисних вправ для коня — тягання за хвіст, але ми ще боїмося, — сказала Мойца, а Тарас, який був із села, мав клопіт навіть тоді, коли просто чухав коня по голові.
Потому вони більше ніколи не їздили на тренування. Вирішуючи через рік, куди вступати, обидві, спочатку старша, а за нею молодша, вибрали ветеринарію, а тоді після спільних роздумів зупинилися на біології. Ветеринарія, окрім малої частини, — це здебільшого готування тварини до подорожі, абсолютно протилежне тому, що Аня і Мойца собі уявляли. Перший рік навчання у Відні оплатив їхній дід, з яким вони познайомилися в лікарні, а пізніше — Аленчина клініка.
— Мій батько, — мовила Аленка, і Тарас подумав, як легко вона відкинула ті п’ятнадцять років, коли її батько не був її батьком, — мій батько хоче оплатити їм навчання за кордоном, і я сказала, що мушу порадитися з тобою...
Що він мав відповісти? Ні, я сам платитиму? Ні, бо в Любляні теж хороший університет?
Дхаулагірі — його остання гімалайська експедиція. У грудні народилась Аня, і наступні кілька років Тарас провів у війні за виживання, здобуваючи додаткову освіту і перекваліфіковуючись, вчасно сплачуючи квитанції і розраховуючись за кредит, намагаючись змиритися з життям без альпінізму. А оскільки людина не може нічого досягнути без мотивації, а мотивація випливає з почуттів, а не з розуму, пальним для своєї поведінки він обрав лють. Він іще доведе старому.
Легко не було. У двадцять п’ять він став жити життям, за яке нинішні колеги називали його, принаймні за спиною, роботом. На роботу о сьомій, робота, робота, робота, перерва на каву, робота і робота, додому, діти, біг, бокс у залі і вже пізніше, коли Аленка нарешті знайшла роботу в поліклініці у Мостах, — час від часу кіно чи театр і курси іноземної мови... Він перестав випивати з друзями, і коли через проблеми зі шлунком мусив повністю відмовитися від алкоголю, вже мав десять років стажу у випивці. А Тарасові друзі-альпіністи тим часом їздили в Гімалаї, в Патагонію, в Киргизію, в Південну Америку, на Лофотинські острови або хоча б у Шамоні, і він, навіть знехочу (бо намагався уникати альпіністських новин) все ж дізнавався про їхні подвиги. І, на жаль, про їхні смерті. Десь у той час, коли об’явився тесть із раком, Тарас перелічив жертви і з’ясував, що тринадцять його колишніх товаришів по альпінізму мертві. І всі, крім одного, загинули в горах.
Чи мав він подякувати старому за те, що живий? Що вчасно посерйознішав? Подякувати, що через п’ятнадцять років той узяв справу у свої руки? Чи гніватися йому на Аленку за те, що вона так невимушено погодилася на батьків дарунок? Чи мав він їй подякувати, бо вона не дала йому змоги відмовитися?
Вони тинялися містом десь зо дві години, спустилися з замку до Трнового, пішли на глінтвейн, де Тарас пив чай, а потім на піцу, і коли вони з Аленкою десь після третьої повернулися додому, то забралися на диван перед телевізором. Коли вони прокинулися, фільм уже закінчився, а надворі зовсім стемніло.
— Мені треба йти на пробіжку, — сказав чоловік, зітхаючи. — Я сподіваюся, що це неправда — як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. Я не хотів би його проспати.
Коли Аленка пішла у ванну, Тарас рушив до холодильника, вийняв пляшку вина і наповнив келих для неї, а собі заварив чорний чай. Він не піде бігати. Сьогодні — dolce farniente[8]. Чоловік подивився на своє горнятко і знову відчув себе дурником. Знову — і досі.
— Усього найкращого в Новому році, чи як там кажуть, — наздогнав він Аленку, коли вона гола йшла у спальню.
Вони сміялись, Аленка зробила один ковток, Тарас її обняв. Тримаючи дружину в обіймах, інспектор згадав про дівчину без голови в холодильнику Інституту судової медицини, про колег, яких теж уже не було на світі... Він провів рукою по її сідницях, по спині і наблизився до грудей, погладив одну, другу, схилився і торкнувся язиком.
Страх перед смертю — найкращий афродизіак. Окрім того, за якусь годину дівчата повернуться додому, тож треба скористатися нагодою.
Розділ 8
— Дрварич чекає на тебе в кабінеті, — сказав Павлиця, охоронець.
— Що йому треба?
— Не знаю. Сказав тобі передати.
Тарас приходив на роботу першим. Не серед перших, а першим. Якщо ти приходиш першим, ніхто не знає, коли саме ти прийшов, тож не може закинути, що йдеш з роботи раніше. Саме такої думки був старший інспектор, послідовно її дотримувався і мінімум двічі на тиждень відразу ж по приході на роботу слав Дрваричеві, своєму безпосередньому керівникові, мейл із запитанням, знаючи, що той не зможе на нього відповісти. Не можна сказати, що Тарас ненавидів свою роботу, та після двадцяти років служби він любив її не аж так палко, аби віддавати їй більше, ніж шість годин на добу в ті дні, коли не було гострої необхідності. Шість годин — це, звичайно, менше, ніж встановлені законом вісім, однак у Тараса через це докорів сумління не було. За шість годин безперервної роботи без перекусів, обідів, сидіння на каві він устигав більше, аніж троє інших за двадцять чотири. Та оскільки результат — це ще не все, Тарас дбав про те, аби в момент зняття з якоря (його власний вислів) у нього у руках були якісь папери, які треба кудись занести або над якими працюватиме ввечері. Найчастіше ввечері, навіть якщо для цього він часом вертався у кабінет — щоб зробити день максимально ефективним. Тактика була успішна, і завдяки режиму роботи з роздробленим робочим днем він заслужив репутацію дисциплінованого трудоголіка.