Бути першим на робочому місці означало бути за п’ятнадцять сьома. Спершу він заходив у кухоньку, де готував каву, до сьомої переглядав інтернет і читав новини на сайтах щоденних газет. Потім слав Дрваричеві своє запитання і брався за роботу. Коли з’являлися Брайц і Остерць, а вони приходили між восьмою і пів на дев’яту, Тарас уже мав у запасі виграну дорогоцінну годину. Найпродуктивнішу годину, яку він використовував на виконання простих дурниць — так він називав писання звітів, протоколів, приміток. На відміну від переважного кола знайомих, старший інспектор для цього потребував більше тиші, ніж при виконанні якоїсь іншої, для когось більш творчої роботи. Звичайно, були винятки — дні, коли він приходив у відділок на Прешерновій вулиці разом з іншими колегами, і другого січня був саме такий день. О пів на дев’яту він припаркував авто і рушив до робочого місця.
Перед кабінетом Дрварича сиділа молода жінка, радше дівчина, яка, помітивши Тараса, рвучко підвелась і привіталась. Тарас збентежено привітався у відповідь, зупинився на якусь секунду в очікуванні, чи вона до нього не заговорить, а коли цього не сталося, постукав у двері і, не чекаючи на запрошення, зайшов досередини. В кабінеті поруч із Дрваричем сидів Крістан, голова генерального поліцейського управління. Крістан кивнув Тарасові, Тарас потиснув йому руку і сів у єдине вільне крісло.
— Тарасе, прокляття, ми повинні з цим негайно розібратися, — почав Дрварич і, оскільки Тарас не відбив м’яча зі свого поля, продовжив: — Та справа в Бохині, обезголовлений труп, ми її провалили.
Звичайно, Тарас здогадувався, у чому річ, з тієї хвилі, як Павлиця направив його в цей кабінет. Добре, що шеф сказав «ми її провалили», подумав Тарас, але не добре те, що «в Бохині». З усіх трьох поліцейських, які там були, зараз тут присутній лише Тарас.
— Ми вже про це вчора розмовляли з молодим колегою з суду, — сказав Тарас, намагаючись згадати прізвище. Доленц? Ні, Долес. — Мені здавалося, що ми дійшли згоди.
Тарас іще раз пояснив ситуацію, і, коли замовк, обидва шефи перезирнулися.
— Уже не важливо, як так вийшло. Проблема у тому, що в генеральному управлінні на Штевановій за півгодини буде п’ятеро журналістів, які, звісно, знають більше, ніж ми, і мені доведеться вдавати, що земля під нами не хитається.
— Щиро кажучи, я не бачу проблеми, — мовив Тарас. — Учора ми з води витягнули тіло молодої жінки, особу якої намагаємося встановити. Якщо ви туди направили лише частину групи, це не моя провина, і навіть зараз ви можете це виправити. І хоч би місце й не було повністю затоптане, ви б усе одно нічого не знайшли. Вона померла не там, звідки ми її витягнули. І це, мабуть, усе. Чому ми не знаємо, хто це? Бо тіло пролежало у воді якийсь час і було без одягу. Це можна сказати. Не варто говорити, що труп без голови, якщо тільки двійко молодих стажистів не порозпускали язики.
Шефи ще раз переглянулися, тоді Крістан підвівся, подав руку спершу Дрваричеві, тоді Тарасові і, трусячи нею, мовив:
— Хай щастить. Якщо буде потреба, ми допоможемо.
— Ви маєте на увазі, що я призначений слідчим у справі? — запитав Тарас, коли Крістан зачинив за собою двері.
Дрварич кивнув головою.
— Як так? Як так сталося, що федерали відмовилися від такої цукерочки?
— На моє прохання.
Дрварич помовчав і, оскільки Тарас не подавав знаків, що полегшить йому виставу, трохи розчаровано продовжував: