— Ви родичі?
— З ким? З Дрваричем? Ні.
— Тоді як?..
Дівчина похитала головою, скривившись.
— З Крістаном?
Вона закотила очиська.
— Я питаю, — сказав Тарас, відчиняючи двері, — бо хочу розуміти ситуацію.
Старший інспектор ділив кабінет із двома колегами, які за потреби входили до його групи. Кожен сидів за своїм комп’ютером, і Тарас побився б об заклад, що вранці другого січня вони не читали службової пошти. Брайц, мабуть, зависав на сторінці новин і ґуґлив статті про те, що Тайгер Вудс і Ліндсі Вонн розійшлись або щось схоже. Остерць збирався зайти на сайт bolhe.com, щоб там пошукати задню праву фару для свого «опеля-омеги», та саме цієї миті він схилився над клавіатурою з канцелярською скріпкою і розкручував її, щоб вишкребти часточки пилюки, яка поналипала між клавішами. Помітивши Тараса, чоловіки ледь кивнули головами і вже готові були повернутися до своїх занять, якби за шефом не виринуло щось дивне. Остерць завмер з металевим гачком над клавіатурою, піднявши брови, а Брайц закрутився на кріслі, заклав руки за голову, відкинувся на спинку і видав:
— Ого-го, а хто це тут у нас?!
Тарас не відповів. Він сів за свій комп’ютер, натиснув кнопку і терпляче чекав перед екраном, поки у нутрощах комп’ютера щось довго народжувалося, а тоді з’явилося віконечко, де запитувався пароль. Тіна нерішуче стояла посеред кабінету і поглядала на Тараса, який вдивлявся в екран перед собою. Брайц підморгнув Остерцю, підвівся і підійшов до Тіни. Підплив — так було б точніше сказати. Велике обвисле черево прокладало собі шлях, і Брайцова хода нагадувала Тарасові танкер, який пробує запливти у порт.
— Я — Павле, чим можу вам допомогти? — подав їй руку Брайц.
Тіна потиснула.
— Тіна Ланц, ваша нова працівниця. Хоча...
Вона знову глянула на Тараса, який підвів голову з-за комп’ютера і, навіть не кивнувши, холодно занурився назад у екран.
— Дуже приємно, — сказав Брайц.
Він повторив це ще раз і при цьому скидався на пристаркуватого пенсіонера, якому в чай потрапила віагра. Коли він повторював, як йому приємно, у нього трусилося підборіддя. Цей чоловік молодший за мене, з жахом подумав Тарас. Потім Брайц відступив перед Остерцем, який коротко потиснув дівчині руку і збоку заглянув їй у вічі, а Тарас запитував себе, чи стоматолог уже полікував йому гнилу ліву нижню шістку, чи в нього і сьогодні смердить із рота, і мимохіть почувався за це відповідальним. Інспектор розглянувся довкола, схопив зі столу банку із засохлою кавою і вже зібрався викинути її в сміття, та передумав і виклично поставив назад на стіл.
— Пані Ланц сюди призначили на місце Пенци, — сказав Тарас, стежачи, як відреагують обличчя колег на його слова. Вони покивали головами. Чи йому одному здалося дивним, що їм замість досвідченого криміналіста присилають комп’ютерницю з дипломом психолога?
— Ось там його стіл і комп’ютер, але там також стоять його речі...
На початку осені Пенца помер і залишив по собі забиті шухляди робочого столу. На поминках Тарас нагадав про це його синові, який сказав, що прийде по батькові речі, але так і не з’явився. І робоче місце Пенци навіть тепер, через півроку, мало такий самий живий вигляд, як і Тарасове, тільки було більш упорядковане, наче його власник поїхав у довгу відпустку.
— Що з цим робити?
— Я пошукаю коробку і поскладаю туди речі, — запропонувала Тіна.
— Його пароль у комп’ютері...
— Не треба. Мене вже зареєстрували в мережі, і я ввійду під своїм.
— Якщо тобі потрібна коробка, — озвався Брайц, — запитай у Мар’яни в бухгалтерії. Вони постійно отримують якісь довбані пакунки, то коробка мала би знайтися. Скажи, що ти від мене.
Тіна йому всміхнулася. Брайц вийшов разом із нею на коридор і показав, куди йти. Повернувся, нетвердо тримаючись на ногах.
— Тарасе, що це ти таке нам привів?
— Це Дрварич, а не я.
— Це ж просто бомба!
Брайц двома руками потрусив живіт, жест, який Тарас при всьому бажанні не міг зрозуміти. Він збирався її з’їсти? Інспектор глянув на Остерця, який клацав по почищеній клавіатурі і, притискаючи лікті до тіла, сидів рівно, ніби ковтнув жердину.
Вони були диваками, Павле Брайц і Зоран Остерць, тобто Брайц і Остерць, бо вони ніколи не кликали одне одного на ім’я. Тільки Тарас завжди був Тарасом і ніколи Бірсою, може, тому, що його ім’я звучало швидше як прізвище? Хто їх не знав, у житті не подумав би, що вони — хороші криміналісти. У тому сенсі, як хорошими були і «Роллінг Стоунз».