Кожен сам по собі — нічого особливого, але в парі вони чудово доповнювали одне одного. Остерць — худий, із залисинами, майстер на всі руки, який знався на всьому, що стосувалося техніки. Коли Тарас купував свої машини, він звертався до Остерця, й, оскільки це постійно були користовані авта, включно з останнім, Остерць завжди приходив з Тарасом до продавця і отією дивовижною мовною мішанкою, яка не була словенською і навіть якоюсь іншою індоєвропейською мовою, а сумішшю кількох, торгувався за ціну. Він був років на десять молодший від Тараса і приблизно на п’ять від Брайца, його двоє дітей вчилися у середній школі. Єдиний син Брайца закінчував старшу школу, і батько бачився з ним раз на два тижні. Такою була домовленість Брайца з колишньою дружиною, і Тарас, наскільки знався на людях, міг із великою впевненістю стверджувати, що після неї в житті Брайца не було більше нікого. Ще досі у нього на столі стояла її фотографія, і Брайц виправдовувався тим, що на фотографії також є син. Тарас дуже сумнівався, що у колеги нема фотографії, на якій син був би без мами. Брайц був уже повністю сивий, товстий і тоді, коли не ковтав сандвічі, закидався протихолестериновими препаратами, таблетками з екстрактами зеленої кави і всяким таким іншим, відкопаним Остерцем на просторах інтернету, аби схуднути і знизити цукор настільки, щоб можна було зробити операцію на меніску, перш ніж той остаточно зруйнується. І Брайц, і Остерць мали вигляд простих хлопців і завжди викликали довіру в людей. Більше, ніж Тарас, котрий не носив розтягнутих пуловерів з візерунками, що вийшли з моди тридцять років тому, як Остерць (хоча це було більше заслугою Аленки, а не його), і не пантрував одним оком, куди б не прийшов, чи нема там часом чогось перекусити, як Брайц. Вони добивалися успіху якраз тому, що всі троє були дуже різні. Дотепер їх було троє. З появою дівчини весь заведений лад може полетіти догори дриґом.
— Остерцю, ти теж помітив, яка вона кралечка?
— Нормальна, — відповів Остерць, не відводячи погляду від екрана.
— Нормальна чи гарна?
— І одне, й інше.
Тарас подивився на Брайца, той стенув плечами, мовляв, що ти хочеш, це ж Остерць.
— Ну, ти даєш, та вона не просто гарна, вона бомбезна! — хвацько кинув Брайц і подивився на Тараса, який ствердно покивав, аби лишень йому дали спокій.
Тіна повернулася з великою картонною коробкою, відсунула шухляди і, не виявляючи жодних емоцій щодо їхнього вмісту, почала діставати речі. Це все, що залишається після людини за тридцять років, подумав Тарас. Шухляда з канцелярським дріб’язком — ручками, олівцями, ґумками, степлером... шухляда з документами і паперами, які мертвому більше не потрібні, і ще одна — з касетами й іншими носіями звуку та зображення, через які треба було докласти чимало зусиль, аби знайти місце ще й для програвача. Вони півроку думали, що робити з цими речами, а тут прийшла шмаркачка і дала собі з ними раду за півгодини.
— Куди це віднести? — запитала Тіна, закінчивши.
— Я візьму, — відповів Тарас.
Він іще раз зателефонує синові Пенци і, якщо той не прийде, поставить коробку в підвалі. Може, навіть колись знайде час, щоб переглянути її вміст. Тіна сіла за комп’ютер і спреєм та серветкою, які, мабуть, отримала разом із коробкою, протерла екран та клавіатуру. Тарас уперше, відколи потрапив сюди, подивився на свою клавіатуру.
— Ну й гальмує, — сказала дівчина, в очікуванні, поки комп’ютер щось видасть.
Остерць, здавалося, лише цього й чекав, і вони наступні п’ять хвилин тринділи про речі, про які Тарас не мав поняття, і Брайц, очевидно, теж. Балачки інспектора дратували. Він постукав олівцем по столі, і всі троє обернулися до нього.
— Тепер, коли ми познайомилися, скажу одне-два слова про те, на що нам сподіватися. Ви двоє ще не в курсі, що нас на початку року чекає нове розслідування...
І Тарас учергове, втретє чи вчетверте за два дні, розповів усе. Коли він закінчив, у кабінеті на кілька митей повисла мовчанка.
— Близько дванадцятої нам мають прислати дані з ІСМ[9]. Відбитки пальців і ДНК... — сказав Тарас і зупинився, коли зрозумів, що він пояснює це Тіні. Брайц і Остерць знають процедуру напам’ять, вона, зрештою, теж би мала. І як до неї звертатися? Ланц, як до Брайца й Остерця? Бо ж він до них не звертається «Павле» і «Зоране»? Цікаво, чи Брайц за ранковою кавою розповідатиме сороміцькі анекдоти, які знаходить в інтернеті? Ну, Тарасові їх точно не бракуватиме.