— Якщо я вас правильно розумію, — сказав чоловік з короткою доглянутою борідкою, яка гострою лінією розділяла навпіл його дуже бліде обличчя, — ви хочете дізнатися, за який час тіло, яке кинули у воду десь у Бохинському озері, могло б припливти сюди...
Він пальцем торкнувся точки на розкритій перед ним на столі карті.
—...за три кілометри від Рибчевого Лазу?
Тарас подивився на карту, знайшов відрізок дороги, де натрапив на поліцейське авто, і кивнув.
— Я боюся, що не зможу вам допомогти.
— Бо? — запитав Тарас.
— Бо я поняття не маю, як швидко вода відносить тіла. Чи вони залишаються на поверхні, чи тонуть... Мої знання не поширюються на такі речі.
Він окинув поглядом Тіну, вже не вперше.
— Я, правду кажучи, не сподівався, що ви мені скажете, де тіло кинули у воду, а швидше, де його не могли кинути.
— Що ви маєте на увазі?
— Згідно з даними експертів судової медицини, дівчину вбили тиждень тому і стільки ж часу тіло пробуло у воді. Чи його могло віднести течією з якої-небудь частини озера?
Гідролог усміхнувся.
— Ні, не думаю. Бохинське озеро, щоправда, проточне, та вода в ньому змінюється тричі на рік. Якщо тіло кинути у воду на північно-західному березі, тобто в Уканці, воно б досі залишалося плюс-мінус там.
— Тобто це б мало статися ближче до місця, де з нього витікає Сава Бохинька?
— Єзерниця. З озера витікає Єзерниця, яка за сотню метрів зливається з Мостницею, і в цьому місці починається Сава Бохинька.
— О’кей, Єзерниця.
Гідролог його дратував, і Тарас, вочевидь, його також.
— Так, думаю, що так. Чому б вам не поїхати до озера, не кинути в нього шматок дерева і не поспостерігати за ним?
— Я думав, що у ХХІ столітті є прогресивніші методи, — сказав Тарас, навіть не намагаючись, щоб його репліка не прозвучала в’їдливо.
— Хоча б спробували, — пробурмотів Тарас, більше сам до себе, коли вони сіли в машину і поїхали по об’їзній.
Дороги почистили від снігу, і на узбіччях лежала вже сіро-чорна маса. Сніг у місті негарний, завжди казав Тарас, який не мав нічого проти дощу взимку в Любляні, аби лишень тоді, при під’їзді до останнього пологого схилу перед Рудиним полем, на Поклюці лежав метр снігу.
Якийсь час вони їхали мовчки, і Тарасові було ніяково через те, що радіо посилало в колонки якусь похмуру класику. Ну й нехай, сказав він сам собі, та вже за хвилину перемкнувся на хвилю з рок-музикою. Там крутили «Child in Time» Deep Purple, і він вже зібрався натиснути наступну кнопку, але зупинився на піврусі. Що з ним таке? Це ж не він співає.
— Ну, і що тебе до нас привело?
Прозвучало так, ніби запитання поставив Цвілак, чоловік, що ось-ось виходить на пенсію.
— Мене? — всміхаючись запитала Тіна, ніби в авто був іще хтось. — Я мушу все розповісти?
— Ні, не мусиш, якщо це таємниця.
— Та ні. Та якщо вам цікаво...
— Якщо тобі цікаво.
— Я мушу звикнути. Вибач...
Були часи, коли йому подобалося, що до нього зверталися на «ви», і ставало незручно, коли незнайомці тикали. Але ті часи минули.
— Вибач, я хотіла сказати, що поводжуся наче підліток. Ні, не таємниця. Нудьга — ось моя відповідь. У мене були інші мрії, але я, завдяки батькам, про них забула, вступила на інформатику і комп’ютерну техніку, закінчила факультет на їхнє бажання, хоча й знала, що це мене анітрохи не цікавить.
— А чого ти хотіла?
Тіна всміхнулася.
— Ти сміятимешся... Коли я була маленька і бавилася в пісочниці, я собі уявляла, ніби я археолог, палеонтолог, перш ніж дізналася, що щось таке існує. Інші дівчатка бавилися ляльками, а я лопаткою.
— А психологія?
— Я думала, що це моє. Або більш-менш моє. Або... Не знаю, про що я думала. Та я постійно читала детективи і дивилась американські серіали. Знаю, що це по-дурному і по-дитячому, та мені хотілося стати членом криміналістичної групи, яка відгадує загадки.
— Чому по-дурному? Ми це фактично і робимо.
Вона на мить замовкла.
— Я тут завдяки вам... ой, завдяки тобі також.
— Мені?
— Так, справа «Varta». Ми розбирали її на психології. Тобі справді просто пощастило?
— Так, завжди просто щастить. А як сталося, що ви розбирали ту справу?
— На третьому курсі ми говорили про кримінальні злочини на заняттях з психопатології і соціальної психології.
Тарас закусив губу. Замість людини, яка вивчила криміналістику на практиці, йому прислали спеціалістку з психопатології, соціальної психології і фейсбуку. Нові часи — так це називається? Хто прийде на його місце? Все ще людина чи вже комп’ютерна програма?
— «Varta» була моєю першою справою. Тобто... першою, до розслідування якої мене залучили.