— Її вбили?
Тарас кивнув.
— Ой-ой...
— У мене теж є кілька запитань, — озвалася Тіна, і Тарас мусив стриматися, щоб не виявити свого здивування. Так, звичайно...
— Прошу, прошу...
— Якщо жертва була не місцева, а багато фактів вказує на те, що вона була не звідси... Чи ви маєте якісь здогади, хто це може бути? Чи ніхто не зник?
— Ви маєте на увазі когось із гостей?
— З гостей, персоналу, відвідувачів гостей...
Директор похитав головою.
— Ні, ні, наскільки мені відомо.
— Якби вам довелося робити припущення, що ви сказали б про цю жінку? Молода, приваблива, наскільки можемо судити, і не місцева?
Директор усе хитав головою.
— Можливо, вона була повією?
Директор здригнувся, ніби його застали з пальцем у банці варення.
— Вибачте, ми тут такого не практикуємо...
— Ніхто й не каже, що практикуєте, — тон Тіни нагадував базікання з торговкою на базарі, — але ж усяке може трапитися, це ж готель, хіба ні?
— Тут у нас дуже сімейна атмосфера. Сюди на лижі приїжджає багато сімей із дітьми, бо на Воґелі, як ви знаєте, є короткі траси...
— Знаю, — сказала Тіна, — але до вас приїжджають і такі, хто, як ви сказали, приїжджає без сімей.
— Звичайно, різне буває, але ми не розпитуємо, хто де працює.
— Одне слово, всі гості приїхали і всі поїхали?
— Так.
Тіна замовкла і подивилася на Тараса.
— Та-ак, — протягнув Тарас, — не дуже ви нам допомогли.
Директор розгублено розвів руками.
— Ні, ні, все гаразд... Якщо вам нічого не відомо, значить, не відомо. Та спробуйте допомогти мені хоча б із цим.
Директор кивнув, а Тарас витягнув з кишені нотатник, розгорнув і поклав ручку на папір.
— Я вас попрошу назвати готелі, розташовані біля озера, аби ми якогось не пропустили.
— Ох, із цим у вас не буде проблем.
Тарас запитально глянув на нього.
— З листопада до Різдва всі готелі зачинені. Як я вже казав, грудень до двадцятих чисел — мертвий сезон, і ми ще два роки тому домовилися, що один із готелів буде в той час, так би мовити, черговим і візьме на себе збитки цієї пори року, а інші проводитимуть інвентаризацію і таке інше. Цього року була наша черга працювати.
— А як з апартаментами біля Рибчевого Лазу?
— Так само. Тиждень до Різдва вони зачинені, їх приводять до ладу, бо потім починається наплив.
У кімнаті для нарад уже чекали деякі працівники готелю. З їх допомогою Тарас спочатку уклав список тих, хто був тут у той тиждень, коли сталося вбивство, а потім вони з Тіною допитали всіх зі списку. Люди вишикувалися перед ними, не було лише прибиральниці, яка мала прийти по обіді, і рецепціоніста, який після Нового року пішов у відпустку. Ніхто нічого не знав, ніхто не бачив нічого незвичайного. Всі гості прибули в готель, вибули з нього, весь персонал був на місці, нікого не бракувало. Одне слово, ніякої зачіпки.
— Ось список, — сказав директор і якось збентежено потримав аркуш у руці, перш ніж простягнув його Тарасові.
— Не хвилюйтеся, ми будемо всіх обдзвонювати у робочий час.
Вони попрощались, і Тарас уже відчиняв двері, коли згадав, що забув дещо. Повернувся до директора і дав йому свою візитівку.
— Двох ваших працівників сьогодні тут не було. Прибиральниці і хлопця з рецепції. Передайте їм, будь ласка, нехай мені зателефонують, коли повернуться, гаразд?
Директор узяв візитівку й уважно чи принаймні ввічливо її оглянув.
— До слова, скільки років прибиральниці?
— Не знаю, — сказав директор і замислився. — Десь добрих сорок–п’ятдесят, мабуть. А чому ви про це запитуєте?
Розділ 13
— Сподіваюсь, я нічого не зіпсувала, — озвалася Тіна, урвавши мовчанку, коли вони їхали до озера.
— Що саме?
— Коли я втрутилася у розмову з директором.
Тарас похитав головою.
— Ні, тільки спочатку дай мені закінчити, бо я працюю за певною системою, яку диктує інтуїція, а тоді — будь ласка, роби, питай що хочеш. В усякому разі, поки ми не звикнемо одне до одного. Та боюся, — продовжував він, коли вони проїжджали біля станції підйомника на Воґель, — що сьогодні для нашого притирання не буде багато нагод. Майже всі власники дач в Уканці вже в Любляні. Принаймні ті, кого я знаю.
Інспектор зупинився на узбіччі, де пройшлася снігоприбиральна машина і з’явилося місце для кількох автівок, звідки швидше впізнавався, аніж виднівся перший будинок. До нього із засніженої дороги, яка вела до літніх будиночків, було якихось сто метрів вузькою доріжкою. На цьому імпровізованому паркінгу вже стояла одна машина, вкрита снігом ще з новорічного снігопаду. Під’їзна дорога була засніжена, тож Тарас, мабуть, поїхав би собі далі, коли б у дерев’яній хатинці з мансардою посеред дня не горіло світло. Інспектор з помічницею ще не встигли наблизитися до дверей, як вони відчинились і на поріг вийшла старша пані, а їй попід ноги вискочили біла кішка і дворняга. Справжня тобі чарівниця з казки про Янка і Метку.