— Марколі купили нову машину. Це, мабуть, не те?
Тарас стенув плечима.
— А що сталося зі старою?
— Віддали дочці. Тепер у них нова машина. Перед тим у них була...
Жінка назвала марку і модель старого і нового авта. Тарас її спокійно слухав, нічого, однак, не нотуючи.
— ...Ага! — мало не закричала вона. — У Балажича вкрали човен.
— Ви говорите про д-ра Балажича? Такого товстого мужчину?
Стара кивнула головою.
— Човен?
— Так, дерев’яний човен, нічого особливого. Але може бути, — сказала вона майже пошепки, — що вони його погано прив’язали і човен віднесло водою.
— Коли вкрали човен?
— Десь тиждень тому.
— Хто заявив у поліцію?
— Не знаю. Мені здається, ніхто не заявляв. Це був старий, досить понищений дерев’яний човен.
Стара скочила на ноги і поквапилася до плити, перецідила чай і налила у горнятка. На Тарасовому був напис: «Усюди добре, а вдома найкраще».
— Ніхто з тих, кого ви знаєте, не зник?
— Ні, — сказала вона і мало не з жалем похитала головою, — ні, першого січня всі поїхали назад у Любляну. Люди зазвичай заходять до мене на чай, перш ніж повертатися, були всі. Принаймні ті, хто приходив. Одна велика сіра машина проїхала повз мій будинок рано-вранці першого січня. Я її бачила вперше.
— Це моя, — сказав Тарас, — ми святкували у д-ра Прелца.
— Ага, ваша...
— Повз ваш будинок проїжджають усі, хто їде на свої дачі? — запитав Тарас.
Стара кивнула.
— Тоді ви, може, знаєте, хто тут був приблизно двадцять другого — двадцять третього грудня?
Стара наморщила чоло і похитала головою.
— Якби все було добре, то знала б. Однак я ті дні пролежала в ліжку. У мене піднялася температура, і, якби не ті петарди, я б не знала, що взагалі хтось є біля озера. Заходив тільки Мілан... Тобто Мілан Балажич. Він із сім’єю збирався на різдвяні свята за кордон і заїхав поглянути, чи все гаразд. Саме тоді він побачив, що немає човна. Він мені перед тим дзвонив, чи не перейшлася б я до дачі, та я не могла.
— Коли це було?
— Дайте подумати. Мілан подзвонив на другий день, відколи я злягла. А хворіла я чотири дні. Вперше вийшла на Різдво, тобто...
— Двадцять другого?
— Так, напевно тоді.
Тарас підвівся з-за столу і вже збирався попрощатись, коли згадав про запорошену снігом машину.
— Це ваше авто?
— Яке?
Він розповів про засніжену машину на узбіччі шосе.
— Я не знаю, чиє воно. До шосе я дуже рідко ходжу. Якщо мені потрібно в село, я йду іншим берегом озера, там красивіше. А з того боку нема нічого, що було б мені цікавим.
Коли Тарас і Тіна пішли, стара стояла у дверях і махала їм услід, собака і кішка стояли кожен зі свого боку. Перш ніж виїхати, Тарас старанно занотував у свій записник номерні знаки, марку і колір засніженого автомобіля. Роботи було рівно стільки, аби він, всівшись за кермо, кілька разів подихав на руки.
Вони рушили далі, та натрапили лише на замкнені двері і затулені вікна. Дача Прелців теж була такою.
— Тут я святкував Новий рік.
— Та ну, — сказала Тіна і раптом посерйознішала. — А де ти був минулого тижня?
Вона засміялась, і тієї ж миті пролунав іще один вибух — іще одна петарда. А тоді ще одна, дві... п’ять.
— Настав час виконати обов’язки поліційного відділка Бохинської Бистриці, — сказав Тарас і виїхав автом на дорогу, яка повертала за північно-західною частиною озера. Вони в’їхали на подвір’я великої дачі, справжнього будинку, де стояли дві машини — джипи з місцевими номерами, а перед будинком веселилася група з чотирьох молодих людей віком двадцять-тридцять років, дві пари. Вони стояли довкола великого сніговика і передавали з рук у руки пляшку, з неї пив і бородатий чоловік, який стояв навколішки перед сніговиком і намагався приліпити до нього велику подовгувату сніжку, яка, мабуть, мала бути пенісом. Коли Тарас вийшов з авта, чоловік підвівся й агресивно розвернувся до нього.
— Що таке? — закричав він.
Тарас повільно, ніби у нього попереду всенький день, витягнув посвідчення і помахав ним у повітрі. Найголоснішого це не зупинило.
— Якщо маєш ордер на обшук... інакше греби звідси.
Дівчата за його спиною захихотіли.
У той час з-за машини вийшла Тіна.
— О-о-о, а це хто? Поліцейська... підстилка. Та ні, їх тут дві... — хлопець обернувся до своєї зграї і верещав на все горло. — Дві поліцейські шмати. Одна для траху, а друга для пиждження.
Компанія реготала, наче поведінка їхнього товариша була найприроднішою річчю в світі. На їхній землі поліція їм нічого не зможе зробити. Тіна стояла біля дверей машини і запитально дивилася на Тараса. Тарас підійшов до крикуна, і той перестав сміятися, нахмурився, намагаючись двома ногами міцніше втриматися на землі, на снігу, хоча при цьому й похитувався.