Брайц штовхнув дерев’яні двері зі вставками з матового жовтого скла і якимись колами, голосно покликав офіціантку, яка стояла за барною стійкою і мила склянки, і ще раз, теж голосно, привітався з нечисленними гостями, що посеред дня сиділи в ресторані. Старша пара, яка говорила на штирійському діалекті і яку Брайц пов’язав із сірою «фабією» з мариборськими номерами на парковці, і троє місцевих — два, на перший погляд, фермери, які прийшли випити скляночку вина з водою замість перекуски, і ще один чоловік, місцевий вар’ят, який нависав над барною стійкою. Штирійська пара відповіла на привітання, а інша трійця вирішила себе цим не втомлювати.
— Що там доброго у світі? — привіталася офіціантка, дівчина десь років двадцяти п’яти, вдягнена в спідницю з квітковим принтом, сіру блузу з рюшами і безрукавку такого самого кольору.
— Мені одне, — гукнув Брайц і, ніби сказав щось важливе, підтвердив замовлення, грюкнувши кулаком по столі.
— Шинка, картопля, салат? — уточнила дівчина, не поділяючи його радості. — А вам?
— Мені також шинку, але чи можна замість смаженої картоплі замовити картоплю фрі?
— Фрі? — здивувався Брайц. — Та хто ж їсть шинку з картоплею фрі?
Перед тим, як увійти до першого з будинків, де вони збирались отримати свідчення, Остерць зі свого телефону зайшов на сторінку статистичного бюро Словенії і тепер читав знудженому Брайцові, що в Старій Фужині налічується п’ятсот сімдесят шість мешканців, з них двісті сімдесят дев’ять чоловіків і двісті дев’яносто сім жінок; там є двісті дев’ять господарств і двісті дев’яносто одне помешкання, село забудоване будинками з гострими дахами і затиснене між річкою Мостницею та скелями довкола неї. Останнього факту не було на інтернет-сторінці бюро, але в ньому вони могли переконатися на власні очі.
— Якщо ми опитаємо кожну десяту хату, через три години буде по всьому, — оцінив Брайц і подзвонив у перший будинок на північному схилі села. О дванадцятій сорок п’ять Брайц і Остерць увійшли досередини, о дванадцятій п’ятдесят дві Брайц випив свій перший шнапсик, а через дві хвилини Остерцеві вдалося відпертися від свого першого. Були часи, коли Брайц заздрив своїм колегам зі Штирійського і Приморського регіонів, яких шнапсом не лише пригощали, а й давали його з собою, але відтоді виноградарство гарно прогресувало і в Нижній Крайні, яку покривало Люблянське поліцейське управління, до того ж Брайц призвичаївся і до лікеру, й до інших видів алкоголю, тож зараз не жалкував ні про що.
— Міцний алкоголь кращий тим, — спостеріг він, — що не треба бігати до туалету.
Звичайно, Брайц був алкоголіком. Він відповідав більшості критеріїв — від непереборного бажання випити до зовнішнього вигляду, що у його випадку проявлялося як занедбаність, — та все ж не настільки, аби його безпосереднє оточення здивовано не заперечувало: та ні, він просто часом випиває за компанію. Коли від Брайца пішла дружина, яка, вочевидь, не погоджувалася з думкою оточення, він напився і прийшов на роботу такий, що боронь Боже, впав на стіл, який перед тим обблював, і тільки завдяки Остерцю знайшов дорогу додому. Тоді Тарас не сказав ані слова, та наступного дня о сьомій ранку прийшов до Брайцового будинку, подзвонив, витягнув пом’ятого товариша з ліжка, наказав зробити каву і незвично спокійним голосом коментатора вчорашньої погоди попередив, що це трапилося востаннє, якщо Брайц хоче ще коли-небудь у житті працювати на державній роботі.
— Згода?
— Згода, — відповів Брайц.
— Ти отримаєш догану, щоб у тебе не склалося помилкового враження, ніби я жартую.
Брайц кивнув головою, Тарас випив каву і попрощався.
— Побачимося через годину.
Брайц іще раз кивнув, потім трохи посидів за столом, звісивши порожню голову, і коли думки в неї повернулися, зрозумів, що ніяк не зможе відмовитись від алкоголю. Він пішов у підвал, знайшов мотузку, якою робітники колись, у кращі часи, витягали на перший поверх відра з штукатуркою, і якийсь час шукав місце, куди її вчепити. Не придумавши нічого мудрого, Брайц автоматично подумав, що треба запитати в Остерця, та на той момент думка про самогубство вже його полишила, і аж по дорозі на роботу він здогадався, що міг би застрелитися зі службової «беретти» M92FS. Його знудило, і він мусив зупинитися на першій автобусній зупинці, де перед наляканими пасажирами, які чекали на «шістку», виблював у маленький смітник.