— Може настати день, — знову озвався д-р Прелц, якому, зрештою, вдалося трохи заспокоїтись, і Тарас подумав, що співрозмовник знову змінить тему, — коли Райкові Прелцу перестануть давати, та сьогодні не цей день, — продовжив він, драматично цілячись пальцем у небо, тобто у дерев’яний дах над терасою. — Настане час вовків імпотенції і дзюркотливої простати... Але сьогодні не цей день.
Лікар ковтнув нову порцію диму.
— Впізнав?
— «Володар перснів»?
— Володар грайливого пальця, — сказав д-р Прелц. — Тарасе...
— Що?
— Чому б вам не лишитися і не випити ще? Там усередині купа різних докторів, спеціалістів з того і того, та я з ними не маю нічого спільного. Всі якісь вузьколобі напівфабрикати. Як же вони мені обридли, як вони мене дратують! — Він нахилився до Тараса і прошепотів йому на вухо: — А ти знаєш, що я переспав з усіма їхніми жінками? Зі всіма, що зараз там?
Потім він знову вгруз у свій стілець і продовжував щось собі бурмотіти, здавалося, говорив сам до себе, міркував уголос.
— Хоча, будьмо щирими, чому б і ні? Чорт забирай, мені шістдесят, і цей день наближається. Деякі дурні студентки, медсестри і навіть клієнти дивляться на мене як на хтивого старого. З хтивим я погоджуюся, бо я є і буду таким, але старий... Коли я заграю з якоюсь кралечкою, я сам собі видаюся збоченцем, який заманює цукерками дитину... Напевно, мені варто вже усталитися...
Д-р Прелц схопив келих і випив усе до дна.
— Усталитися, Тарасе, що скажеш?
— А ти хіба ще не усталився?
Д-р Прелц пирхнув, ніби скуштував прокислого вина.
— Тарасе, ми ж друзі?
Друзі? Райко Прелц був на десять років старшим від Тараса, Тарас із ним познайомився, коли Аленка стала співвласницею клініки. Кілька років тому, мабуть, чотири, він не раз зустрічав там Прелца. Іноді вони вдвох каталися на велосипедах околицями Любляни, три-чотири рази виїздили на далекі маршрути... зазвичай, так і проводять час із друзями. Сьогодні Тарас навіть познайомився з його дружиною.
— Так, друзі.
— Серйозно?
— Серйозно.
— А ти зміг би зробити мені послугу, професійну, як приятель приятелю, коли б я тебе попросив?
— Яку послугу?
Прелц замовк, подивився на порожній келих і махнув рукою.
— Ти знайомий із моєю дружиною?
— Так.
— Ти знав, що вона брала участь в Олімпіаді? У Монреалі, 1976-го. Тоді, коли Наді Коменеч поставили десятку, першій у світі! Карін навіть виступила б, якби не югославська республіканська кухня. Та сама історія, що з Джекі Стюартом. Ти знаєш, хто такий Джекі Стюарт?
— Знаю, гонщик «Формули один» із сімдесятих.
Двері відчинилися, з’явилася Аленчина голова.
— Гей, хлопці, вечеря на столі.
Жінка вийшла на терасу і подивилась у темряву. Падав лапатий сніг.
— Але ж погода, — сказала вона і здригнулася від холоду, тоді обернулась до Тараса. — Тарасе, якщо ми збираємось вертатися сьогодні, треба поспішити.
Здається, вона почувалася краще. Відчинила двері до будинку, почекала, коли зайде Тарас, і притримала двері д-рові Прелцу.
— Якщо мене не підводить пам’ять, я не трахнувся тільки з Балажичкою, — прошепотів лікар і зобразив руками щось об’ємне. — Злякався за свій шлунок. Бідолашна.
Розділ 2
— Стегенця на столі!
Д-р Прелц, сміючись, вийшов із дверей, за якими, вочевидь, ховалася кухня, і на скатертину, якою були накриті три зсунуті докупи столи, поставив велику запечену індичку.
— Зараз я її професійно розріжу, а ви не соромтеся, бо й так усі тут... — чоловік замовк на мить, тримаючи великі ножиці для птиці. — З цим чолов’ягою ви ще, напевно, не знайомі, — Прелц вказав на Тараса. — І для вас краще, якщо ви познайомитеся з ним тут, а не деінде, бо він — поліцейський, інспектор відділу... Підкажи, Тарасе.
— Убивств і злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті.
Голови присутніх розвернулися до Тараса. Тарас уже звик до того, що в кожному новому товаристві стає центром уваги. Правда, для цього достатньо було його рідкісного для Словенії імені й того факту, що він не вживав алкоголь. А коли додавалася ще й професія... Мало хто із знайомих Тараса не дивився американських детективних серіалів і фільмів, у яких голлівудські красунчики з триденною щетиною і гарненькими помічницями рятували світ. Реальність була набагато нуднішою. Після смерті напарника Пенци він ділив кабінет із двома колегами середнього віку, а на звання красуні могла претендувати хіба що Таня з відділу кадрів. Та тільки претендувати...
— То ви криміналіст? Як... — і далі називалося прізвище якогось відомого кіноактора, від Леонардо Ді Капріо до Джеймса Кегні, залежно від віку співрозмовника. Хоча Тарас дивився фільми з Кегні, та не міг згадати, у якому той грав не гангстера, а поліцейського.