Д-р Прелц взявся ножицями за стегно індички і стиснув. Воно відламалося.
— Розріз пройшов точно між лобковою і клубовою кістками, думаю, зачеплена також сіднична. Я дуже сподіваюсь, що серед вас нема ветеринара.
Д-р Прелц викладав шматки запеченої індички на більшу тацю, поки вона не заповнилась, тоді гості змогли їх порозбирати. Дружини Прелца Тарас не бачив. Мабуть, була на кухні.
Відкусивши шматок білого м’яса, Тарас крадькома розглядав гостей. Справа від нього була Аленка, зліва — огрядна жінка, швидше за все бідолашна Балажичка, бо жодна інша не підходила під опис. Біля неї сидів такий самий огрядний і високий мужчина — напевно, її чоловік.
— Яке цікаве ім’я, — звернулася до нього пані Ірена Балажич. — Б’юся об заклад, що ім’я вибирала мати, а не батько.
Тарас усміхнувся.
— Чому ви так гадаєте?
— Як правило, незвичними іменами захоплюються матері. Я працюю педіатром, і коли кілька років тому йшов серіал про Сандокана... Пригадуєте? Малайський пірат.
Тарас кивнув головою.
— Так от, у нас теж народилося кілька Сандоканів. Останнім часом у нас було кілька Джастінів... Біберів. Чули про такого?
Тарас кивнув.
— То це була мама?
— Я не знаю, — відповів Тарас, — я ніколи її не питав.
Чоловік, що сидів поруч із нею, відкашлявся і простягнув Тарасові руку над тарілкою дружини.
— Балажич...
Перед прізвищем, мабуть, мало прозвучати слово «доктор», хоча чоловік його не додав. Він першим узяв шматок індички, першим — добавку, і тепер його підборіддя лисніло від жиру. Він, напевно, першим після вечері скаже, що поправляється від повітря, подумав Тарас. А ще йому здалося, ніби чоловіка щось сильно непокоїть.
— Знаєте, мене дещо цікавить... — почав він. — Та ні, звідки вам відомо... але, може, як криміналістові?..
Балажич ніяково засміявся і роззирнувся довкола в пошуках підказки.
— Чи я вже стріляв у людину?
— Ні, ні... Не це. Скажіть, це правда, що не буває ідеального злочину?
— Що це на тебе найшло? — здивувалася дружина.
Стіл притих, усі голови розвернулися до Тараса.
— Що ви маєте на увазі? — запитав інспектор.
— Чи можна вбити людину і залишитися непокараним?
— Ну, гляньте на нього, — сказала Балажичка. — Господи, ти ж не збираєшся нікого вбивати?
Вона засміялася, до неї доєдналося кілька гостей, однак усі з цікавістю втупилися в інспектора.
— Існує багато нерозкритих справ. Ви це мали на увазі?
— Ні, ні, я мав на увазі розкриті справи... Не знаю, як добре сформулювати, ну, такі, про які писала Агата Крісті. Наприклад, на такій забаві, як сьогодні, хтось когось отруїть, а ви, ймовірно, й знаєте, хто злочинець, та не можете довести.
Балажич переможним поглядом окинув стіл.
— Ні, — відповів Тарас. — Такого не буває.
— Не буває? — здивувався чоловік, який сидів навпроти Тараса. — Звідки вам знати, чи між нами немає вбивці? Чи тут за столом немає людини, яка вже вбивала?
Звичайно, цього Тарас не міг знати.
— Якби я знав, хто вбивця, я, швидше за все, зміг би це довести.
Балажич захитав головою, наче відповідь його розчарувала.
— А як ви, криміналісти, дивитеся голлівудські фільми? — озвалася жінка, що сиділа теж навпроти, але далі, на три стільці правіше. — Чи ви їх узагалі дивитеся?
— Дивлюся. Це ж фільми. Мабуть, і те, що ви робите, відрізняється від того, що робить доктор Хаус?
— Ні, — озвався д-р Зґонц, — нема жодної різниці.
Усі засміялися, а втішений д-р Зґонц додав:
— Правда, є одна річ. У нас ніхто не працює до пізньої ночі. Я навіть припускаю, що той серіал знімали в якійсь із наших лікарень, бо їм були потрібні приміщення й апаратура, а в нас в обід усе вільне. Ми їм навіть позичили трохи пацієнтів.
Гості знову засміялись, а Тарас подумав, що тему закрито і тепер гості займуться індичкою на своїх тарілках, та Балажич так легко не здавався:
— Але ж...
— Але ж, дорогий Мітю, — втрутилась Аленка, — якщо ти захочеш позбутися Ірени, не раджу тобі цього робити, коли Тарас на роботі. Йому зізнаються всі злочинці. Навіть у тому, чого не зробили.
Знову вибух реготу.
— Не смійтесь, я серйозно. Від Тараса ви нічого не приховаєте. Я навіть упевнена, що він уже зараз знає про вас таке, чого вам би не хотілося, щоб хтось знав.
Аленка говорила настільки переконливо, що сміх враз урвався.
— І що ви знаєте про мене, наприклад? — запитала пані Балажич.