Борейко підняв телефонну трубку:
— Свідок у справі Шмідт з’явилася? Нехай заходить.
— Проходьте, Марино Борисівно, — звернувся він до молодої особи, що зазирнула у двері. Її татуювання можна було бачити, незважаючи на те, що надворі був грудень, і все тіло її, крім обличчя, було закрите одягом. З чола до вуха спускався напис у вигляді стрілки: «Вони хочуть слухати тільки про кохання». «Якби моя дочка зробила з собою таке, я б випалив їй це розпеченим залізом без анестезії», — подумав Олександр Іванович. Взагалі-то він зовсім не був таким кровожерливим, просто вважав татуаж «привілеєм» ув’язнених, тобто злочинців. Він пожував губами своє роздратування, проковтнув його, і коли підняв обличчя, щоб подивитися на відвідувачку, воно було милим.
— Сідайте, Марино Борисівно!
Вона впала на стілець, закинула ногу на ногу і сперлася ліктем на стіл.
— Ну?
— Пробачте? — Борейко запитально дивився на сестру загиблої. Ані зажури!
— Навіщо викликали? Я ж вам усе розповіла!
— У мене виникло до вас ще кілька питань. Дозволите?
— Ну, — знову промовила дочка майбутнього мера міста і втупилася у слідчого.
«Господи, прямо класика! — внутрішньо посміхнувся Олександр Іванович. — Викапана сучасна Елочка-людожерка з усім відомих Ільф-Петровских «Дванадцяти стільців». Але ж і я не дурніший за авантюриста Остапа Бендера: якщо він зумів поговорити з особою, котра володіє лише кількома вигуками, то й я, напевне, якось упораюся».
— Скажіть, Марино Борисівно, а ви сестру свою любили?
— Ну, — закотила очі під лоба Марина.
Борейко вже злякався, що так і буде задовольнятися одним-єдиним «Ну», але дочка майбутнього мера, перекинувши жуйку з однієї щоки за іншу, продовжила, — любила, звичайно. Зашорена вона була, дурненька, але ж сестра все-таки.
— А у чому ж ви бачили її зашореність? — здивувався Борейко.
— Та як же? Вона ж жила, як і наші бабки-дідусі жили: навчалася, закохалася, одружилася… Сьогодні треба в ногу з часом йти, а вона… панчоха… синя…
— Але ж вона, здається, і комп’ютером добре володіла, і одягалася по-сучасному…
— Що? По-сучасному? Джинси, топік та шубка кроляча — це ви називаєте по-сучасному?
— І з хлопцем ось до весілля… будувала вільні взаємини.
— Так, хлопця вона, звичайно, відхопила класного. Хоч він її трахнув… Красунчик! Боді знаєте яке? Суцільні мосли! Нічого, що бандерівець! Якби не Алінка, я б йому швидко мізки вправила. А то вони там на своєму довбаному Майдані зовсім звихнулися. Чи погано їм жилося, чи що? Я ось як раніше жила, так і тепер живу, нічого не змінилося.
Борейко подумав, що не у всіх батьки депутати, не всі можуть забезпечити своїм дітям власний бізнес і безбідне існування, але нічого не сказав. Замість цього запитав:
— А ви що, знали Антона до того, як Аліна з ним познайомилася? Бачили його… ммм… роздягненим, знаєте, яка в нього м’язова система? — намагаючись не виявити сарказму, все ж посміхнувся слідчий.
— Ну, так. Він же до нас у салон приходив, — не помітила підковики Марина. — Я йому тату знаєте, яке забацала?
— Яке?
— Класне!
«Так-так, невелика усе-таки відміна від Еллочки», — почухав потилицю слідчий.
— Ой, який же ви!.. Я ж йому на плечі писала — для того він і роздягався. Придурок! Мало того, що херню всяку пише, так ще й у цю квочка закохався!
— А що, для цього треба було зовсім роздягатися?
— Ха! — Марина подивилася на Борейко з жалем. — Якби він зовсім роздягнувся, думаєте, я не змогла б його використати? — вона уривчасто зітхнула. — До пояса, до пояса роздягався. Але мосли ж однаково видно!
— Схоже, вам подобався Антон Гаєвський, — дійшов висновку Олександр Іванович.
Марина знову зітхнула, але на цей раз повільно, глибоко.
— Так він же спочатку в мене закохався. Квіти приносив, цукерки…
— Що, і на побачення запрошував?
— Ага, щас, — Марина перекинула жуйку в зворотному напрямку. — Тут моя сестричка намалювалася і все мені перегавняла.
— Так ви ж казали, що Аліна не робила тату. Навіщо ж вона приходила?
— Мобільник мені притягла. Я його вдома забула…
— Тож не судилося, значить, — зітхнув Борейко.
— Чому ж? Тепер же він вільний! — хвалькувато випалила Марина і осіклася.
— От і я про те ж… Скажіть, Марино, що ви бачили і чули у той вечір?
— Нічого, — Марина опустила голову й почала уважно розглядати гострий носок ковбойського чобітка, явно доставленого з якогось «Техасу». — Кажу ж: спала! — Далі подивилася на слідчого спідлоба й зітхнула: — Добре, чула, як до батька Валєрка приїжджав, грошей просив. Батько кричав на нього. Він же ваще муфлон…