— Хто? Ваш батько?
— Ні, Валєрка! Батько йому бізнес свій залишив. Ні, щоб мені — я б з нього знаєте, який spa відгрохала! Бакси лопатою гребли б!
— Але ж у Бориса Мойсейовича книжковий бізнес був, чи не так?
— Ну то й що? Головне — будівлі і бабки, а перевернути з одного на інше — як два пальці об асфальт… А цей муф… братик ні кує ні меле — все проср… Ну, погано там усе з бізнесом.
— Батько допоміг грошима?
— Ні. Сказав, що як тільки Алінка заміж за Антона вийде, він їм бізнес передасть.
— Так-та-а-ак… — протягнув Борейко.
Слизько якось усе у їх взаєминах. От вам відразу два мотивчика вималювалися. Один від Валерія Борисовича: з Антоном Валерію явно не впоратися, а немає Аліни, то немає весілля, немає і Антона. А інший від Марини Борисівни: Аліни немає — Антона прибираємо до рук, а заодно і татків бізнес. От вам і родичі, от вам і сімейка Шмідт!
Після усіх необхідних процедур і підписів Борейко відпустив свідка, закрив папку, куди акуратно склав документи, і вийшов на вулицю. Він спустився зі сходів управління у двір, але не встиг зробити і двох кроків, як ноги його якоюсь силою підкинуло угору, і він опустився на п’яту точку, боляче вдарившись цією самою точкою і ліктем. Смішно сів, розчепіривши коліна, і озирнувся. Уся поверхня вулиці блищала і відображала людей, котрі судомно пересувалися дрібними кроками.
— Товаришу капітан, вам допомогти?
— Допоможи, допоможи, Головко, — прокректав Борейко, намагаючись піднятися, але не втримався, посковзнувся і знову впав на лід, на цей раз розтягнувшись у всю довжину тіла. Поруч з ним, смішно дригаючи ногами, катався на спині й Головко.
— Ожеледь, товаришу капітан.
— Отож… ожеледь, — підтвердив Борейко, впоравшись, нарешті, з ковзанням і піднімаючись на повний зріст. — Ожеледь. Не знаєш, де посковзнешся і брякнешся. Ось, думаєш, мислиш правильно, стоїш на ногах міцно, а насправді — слизько… Ожеледь.
Особиста трагедія Анжеліки Зозулі
Антон поспішав на роботу. Там нікого не цікавлять ні твої проблеми, ні твоя втома, ні твоє горе. Взявся виконати завдання — будь люб’язний.
— Я після роботи додому, — повідомив він своєму другові, йдучи. — Спасибі тобі. І вам, Ліко, спасибі. Чи краще Анжеліка? Мені здалося, що Лавр вас Анжелікою називає.
— Моє повне ім’я Анжеліка, але я не люблю його. Мені Ліка більше подобається.
— Так? А мені Анжеліка дуже подобається. Вам підходить… У моєї мами диск є з фільмами «Анжеліка і король», «Анжеліка — маркіза чогось там»…
— Янголів, — підказала ніяково дівчина і зі значенням подивилася на Лавра.
— Годі тобі! — прийшов на виручку їй сусід. — Йди вже! Дзвони, як що, добре?
— Гаразд.
Вийшовши з під’їзду, Антон заплющив очі — сонце сяяло щосили. Але сяяло не тільки сонце — сяяло і його відображення у кожній замерзлій калюжі і калюжці.
— Нічого собі! — промимрив хлопець, ступаючи на слизький тротуар. — Завтра, чи ні, післязавтра обов’язково зайду до Нінель Георгіївни і подякую їй за те, що від тюрми мене врятувала. Пощастило Алінці з бабусею. Мені б таку бабусю, а то, от напасть, жодної бабусі не залишилося, тільки дід один… Невдаха я якийсь! — і він, човгаючи ногами по слизькій поверхні, рушив до автобусної зупинки.
Ліка не поспішала полишати квартиру сусіда, а він її не квапив. Навпаки, постоявши кілька секунд, мрійливо процитував Жигловское з усім відомого серіалу «Місце зустрічі змінити не можна»:
— Сейчас бы супчика, да с потрошками! — а потім додав уже від себе: — Зварганиш, сусідко?
— Та не проблема! Я принесу — у мене вдома є. Я до твого приїзду… — і раптом замовкла.
— Чекала?
— Та ні. Просто зварила. Собі. І Антону…
— Зрозуміло, — посміхнувся Лавр. — Ну, тягни свій супчик.
Поки Ліка бігала за супом, Лавр відкрив свою валізу, котра так і стояла у кутку нерозпакована, дістав із неї блискучу коричневу коробку розміром трохи менше взуттєвої і поніс її на кухню. Поставив дві глибокі тарілки, два тонких келиха богемського скла, поклав ложки, вилки і став чекати.
Анжеліка з’явилася хвилин через двадцять. Вона дійсно тримала в руках прихватками невелику каструлю, але замість домашніх спортивних штанів і футболки на ній була бездоганна темно-фіолетова сукня з бузковим ажурним комірцем, на ногах — елегантні «човники» у колір комірця. Волосся вона встигла розрівняти праскою, на губах переливався перламутром легкий блиск, і навіть очі виявилися акуратно підведеними олівцем.