— У мене там ще хліб… і ковбаска з сиром… нарізані… Я зараз, — і вона, поставивши каструлю на плиту, помчала за тим, що назвала. Лавр поспішив за нею. Він уже відчинив двері у її квартиру і збирався зайти, щоб допомогти, але зіткнувся лицем до лиця з господинею. У кожній руці вона тримала по тарілці з сиром і ковбасою. На нього війнуло легким ароматом Томмy’s girl, який він привіз їй зі своєї попередньої поїздки за кордон ніби за те, що вона доглядала за його квартирою. Він навмисне не пропустив її, а пройшов у отвір дверей і затис її там, вхопившись рукою за другий одвірок.
— Чудово виглядаєш, — прошепотів.
— Дякую! — Ліка навіть не намагалася вирватись.
— І спасибі тобі за Антона, — продовжував він шепотіти, нахиляючись все ближче до її обличчя.
— Будь ласка, — теж прошепотіла вона, завмерши.
— М-м-м, як смачно… пахне, — він ледве торкнувся губами її вуха, ніби просто принюхувався.
— Там ще салатик… — промовила Ліка і, присівши, звільнилася з-під руки Лавра. — Принесеш?
— Звичайно, — намагаючись, щоб дівчина не помітила, як переривається його дихання, відповів Лавр і пройшов на кухню. Салатик був представлений у трьох примірниках. Тобто три різних салати. «Чекала», — подумав Лавр, і губи його мимоволі розтяглися в щасливій усмішці, а серце пішло танцювати чарльстон.
Сусідка ботаніка зовсім не володіла тими якостями, які він раніше цінував у жінках. Йому подобалися дамочки з шиком, особливо збуджували красуні з пишними рудими шевелюрами. Тож він зовсім не міг зрозуміти, чому його так тягне до цієї милої сірої мишки, чому, обіймаючи розкішну руду красуню, він думає про це коротко стрижене темно-русяве волосся. Дивно.
Лавр підхопив тарілки з салатами і повернувся на свою кухню. Там розносився аромат, від якого голова у нього закрутилася навіть сильніше, ніж від ніжного Tommy’s girl — пахло домашнім курячим супчиком з кропом.
— Невже з потрухами?
— З курячими крильцями.
— Ну, це те саме, — і Лавр почав, не поспішаючи, розливати коньяк.
— «Хеннесі. Прівіледж», — прочитала Ліка напис на коробці і стала спостерігати, як напій товстою золотою ниткою перетікає з пляшки у тонкі келихи і ще якусь частку секунди створює у них бурштиновий малюнок світлотіней.
— Я ніколи раніше не пила такий дорогий коньяк, — прошепотіла вона, затамувавши подих.
— А звідки ти знаєш, що він дорогий?
— Так видно ж, — промовила так само пошепки. — І пахне не клопами, а шоколадом, — вона потягла носом, — і вишнями… — закінчила ще тихіше.
— А чому пошепки? — також прошепотів Лавр.
Вони подивилися один на одного, і раптом щось розрядилося в атмосфері — вони просто вибухнули реготом. Відсміявшись, обидва мовчки підняли свої келихи і, ледь торкнувшись ними, випили так, ніби це була горілка — залпом.
— А правда, що коньяк слід пити маленькими ковтками з шоколадом або з лимоном? — поцікавилася Ліка після того, як добряче попрацювавши ложкою, вгамувала голод.
— Взагалі коньяк п’ють без нічого, і дійсно маленькими ковтками. Манера закушувати його лимоном була введена царем Миколою II. Але коньяк — не текіла, він не потребує відбивання лимоном сивушного присмаку. Проте скажу тобі по секрету, що твій просто неймовірний суп зовсім не зіпсував його смак, — Лавр знову наповнив келихи. — Знаєш, може, і треба слідувати правилам на дипломатичних прийомах, але по-моєму, смак напою не залежить від того, чим закушувати. Зате він стає набагато кращим, коли ти п’єш його зі справжнім другом, з людиною, якій довіряєш, яку… Яка чекає тебе і готує такий чудовий супчик, — закінчив Ботан, весело підморгнувши розчервонілій від алкоголю і компліментів дівчині. — За тебе, Анжеліко!
— А ти мені що, довіряєш? — поцікавилася Ліка, зробивши тепер невеликий ковток і потримавши напій у роті, перш ніж проковтнути. — Дійсно смачно. І пахне шоколадом і вишнями.
— А ти що, сумніваєшся у цьому? — відповів Лавр питанням на питання.
— Ні, але з чого б це?
— Ну, по-перше, ти живеш тут уже півроку. Я тричі за цей час від’їжджав, довіряючи тобі ключі. Ти прихистила мого друга, колись з ним трапилася біда, — він посміхнувся, — і стояла за нього горою… Ти знімаєш квартиру, сама її оплачуєш… Мені тільки одне незрозуміло.
— Що? — очі Ліки розширилися від подиву, а Лавр подумав: «Цікаво, чому я завжди думав, що у неї маленькі очиці? Вони абсолютно приголомшливі! Великі, темні і глибокі». А вголос промовив: — Скажи, а у тебе що, родичів зовсім немає? Я за півроку жодного разу не бачив, щоб до тебе хтось приходив.