Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.
— Це зробив її наречений, Антон Гаєвський, — випалила Алла Володимирівна, як тільки міліціонери увійшли в будинок. — Я його бачила тут. Я застала його на місці злочину. Ой, дівчинко моя-а-а-а…
— Тихіше, тихіше! Усі сядьте на диван, он туди, — наказав сивуватий чоловік невисокого зросту в не дуже охайному костюмі, з-під якого випирав досить помітний животик любителя пива. Симпатій у місцевої публіки ця людина однозначно не викликала.
— Капітан міліції Борейко Олександр Іванович, — назвався міліціонер. — Поки наша команда розбиратиметься тут з відбитками і тілом, давайте ми з вами поговоримо де-небудь у затишному куточку, — голос капітана абсолютно не в'язався з його зовнішнім виглядом — був глибокий, тихий і навіть якийсь ласкавий. — Є у вас затишний куточок? Можна на кухні, — не чекаючи відповіді, запропонував рішуче.
Сімейство як загіпнотизоване сиділо на дивані й не ворушилося. Схоже, присутність мертвого тіла у холі будинку заворожувало їх, позбавляло волі. А може, всім просто давно вже хотілося лягти в ліжка, адже була друга година ночі. Усі мовчали.
— Я його бачила! Він тут стояв, — раптом знову заістерила Алла Володимирівна.
— От з вас і почнемо.
Пару годин допитів, і Борейко здалося, що він знає сімейку Шмідт, як облуплених. Він, звичайно, чув про існування цієї родини й раніше — був патріотом своєї країни і свого міста, завжди ходив на вибори, тож знав, що Шмідт Борис Мойсейович є депутатом міської ради і балотується в мери міста. Олександр Іванович з болем стежив за розвитком подій і щиро намагався бути корисним Батьківщині. Він навіть збирався з’їздити до Києва, на Майдан, куди народ вийшов вимагати у президента відповіді, але все було ніколи — багато роботи.
Борис Мойсейович був людиною освіченою. Поки його не обрали депутатом міської ради, володів книжковим бізнесом, який згодом передав своєму синові від першого шлюбу Валерію. «До речі, а де він? Треба буде з’ясувати», — подумки поклав собі закладку Борейко. Алла Володимирівна — друга дружина, домогосподарка. Колись була ефектною й дуже сексуальною, грудастою, довгоногою білявкою, красувалися на перших обкладинках гламурних журналів. Але заміжжя на користь їй не пішло — народивши двох дочок, розповніла, і тепер являє собою надійний тил свого амбітного чоловіка.
Дочка Марина — продукт сучасної просунутості й вільного мислення. Кілька років тому покинула інститут, не довчившись, і пішла по стопах матері у модельний бізнес. Тепер трудилася на ниві татуажу та боді арту в одному з невеликих spa-салонів, що мов інкубаторські курчата вилуплялися з трикімнатних квартир на перших поверхах. Її сестра Аліна — розумниця і надія сім'ї, закінчувала університет. От тільки заміж збиралася за людину, їй зовсім невідповідну. І це, схоже, вартувало їй життя.
Вбивство на ґрунті ревнощів? Може бути. Виглядає воно спонтанним і ненавмисним: штовхнув, вона вдарилася скронею об кут столу, він злякався того, що зробив, і втік… Схоже, саме так воно й було…
Алла Володимирівна весь час плакала, голосила і вимагала, щоб заарештували того противного Антона Гаєвського. На питання, що вона робила в момент вбивства, вказала на своє обличчя, на якому ще зеленіли залишки маски, і з обуренням запитала:
— А ви що, не бачите? Непросто бути дружиною мера!
У Борейко засвербів язик сказати, що її чоловік ще не обраний мером, а можливо, й не буде обраний після вбивства у його будинку, але він промовчав. Мудрий дядько.
— А ви не чули сварки, криків або, може, ударів?
— Вони весь час сварилися і лаялися. Він не підходив їй ні по одному пункту!
— А що ж це за пункти? — поцікавився слідчий.
— Їх декілька, але головне — інтелект і політичні переконання, адже він збирався стати членом сім'ї мера міста, — не вгамовувалася Алла Володимирівна.
Олександр Іванович зітхнув. Він щиро вважав, що заміж треба виходити по любові. Єдина сила, яка може утримати двох людей, різних за будь-якими пунктами і навіть за інтелектом і політичними переконаннями — це кохання.