— Ти обіцяла не заважати, — обурився, і повернувшись до друга, наказав: — Давай, розповідай, що сталося вчора!
— Гаразд… — Антон потер великими долонями обличчя. — Я вчора цілий день був зайнятий на роботі — треба було закінчити писати програму. Знаєш, у айтішників, як і у професорів, бувають ненормовані робочі дні. Засидівся до ночі. Збирався навіть залишитися на роботі на ніч, щоб усе закінчити, але десь о пів на одинадцяту подзвонила Аліна. Вона була чимось дуже засмучена і запитала, чи не може переїхати до мене до весілля. А ми ж домовлялися, що вона переїде до мене тільки як дружина.
— Так-так, тепер це важливо — після того, як вона завагітніла. На якому вона місяці була?
— Анжеліка! — підвищив голос Лавр.
Антон здивовано глянув на дівчину, котра опустила очі, і продовжив:
— Чотири вже було… Так, по-дурному це все, я розумію, але так Аліна хотіла, — він з надією на розуміння подивився на Ліку.
— Знаєш, Лавр, жінки не завжди лягають у ліжко з чоловіком на першому побаченні і вішаються чоловікові на шию, як тільки завагітніють!
Ботан прискіпливо дивився на дівчину, але вона раптом з цікавістю почала розглядати стелю.
— Кхе-кхе! — Лавр спробував відволікти увагу Ліки від стелі, та мабуть, там було щось дуже цікаве, тож вона розглядала його з ще більшою увагою. — Продовжуй, — кинув він, повертаючись до Антона.
— Я посміявся і запитав, чи може це почекати до ранку, але вона почала плакати. Ти ж знаєш, Лавре, я не можу, коли Алінка плаче, тож сказав, що зараз приїду і заберу її.
— Ну, і ти поїхав…
— Поїхав, — зітхнув Антон.
— На метро?
— Так. Я… випив…
— Далі що було?
— Я увійшов… Ні, вбіг, влетів у будинок, а вона у холі… Лежить на підлозі… в крові…
— Ти казав, що тебе хтось бачив? — знову не витримала Ліка і тут-таки знітилася від погляду, яким нагородив її сусід.
— Так. Алла Володимирівна, її мати.
— Дивно… І ти нічого не чув, коли входив, нікого не бачив? — термосив Лавр друга, бачачи, що той знесилено опустив руки і зігнувся, наче на нього поклали камінь вагою з тонну.
— Я взагалі нічого вже не розумів. Вона ж плакала, розумієш, плакала!
— Та розумію я, розумію! Не тупий. Професор усе-таки.
Ліка піднялася з крісла і, пересівши на диван до Антона, стала гладити його по плечу.
— А може, хтось виходив з дому в той момент? Ви ні з ким не зіткнулися?
Антон закотив очі, пригадуючи.
— Ні, не зіткнувся. Хоча…
— Що? — Лавр і Ліка з надією витріщилися на нього.
— Ну, не знаю… Машина наче якась від’їхала.
— Та-а-ак, — протягнув ботанік. — Ні номера, ні марки ти, звичайно, не помітив.
— Яка Марка, Лавре? — закричав. — Який, до біса, номер? Я ж не знав! Та й темно ж було! — Антон знітився, здувся, як проколота велика повітряна куля. — А потім я побачив кров… на руці, — закінчив зовсім тихо.
— А звідки взялася кров на руці? — пожвавішав Лавр.
— Так кут столу був у крові. Я на нього сперся, коли тіло… Алінку побачив — голова закрутилася.
— Та-а-ак, — знову мовив Лавр зосереджено. — Треба йти в міліцію і все їм розповісти.
— Ти що!? — злякався Антон. — Вони ж відразу мене посадять!
— Не посадять. Ти ж не вбивав? Розберуться і відпустять.
Ліка, подивилася на сусіда зі співчуттям.
— Ти чого на мене дивишся, ніби я душевно хворий? — розлютився ботанік. — Поліції треба все розповісти, адже невідомо, що там наговорять її родичі! А що, як це хтось із них? Вони ж нараз Антоху в убивці запишуть!
— Саме так, — Анжеліка стала збирати порожні кавові чашки. — Ти ось навіть нашу міліцію поліцією обізвав. Лавре, це тобі не Америка!
— І що ти пропонуєш?
— Пропоную Антона поки що сховати, а самим знайти вбивцю.
— Знайти вбивцю? — Лавра аж підкинуло від обурення. — Ти що, знаєш, як шукати вбивць? У тебе є хоч якісь навички слідчого? Ти хоч маєш уявлення, як ведеться розслідування, скільки всього треба знати і вміти?
— Я не знаю. А ось ти, схоже, знаєш. Або можеш дізнатися — ти ж професор!
— Я — професор біології, Анжеліка. Я ботанік.
— Ботаніки теж розумні бувають. І не називай мене Анжелікою! — раптом розлютилася дівчина і зникла в кухні.
Антон з подивом подивився на друга.
— Не звертай уваги, — відповів Лавр на його німе запитання. — Так, зараз тобі треба поспати. Поживеш поки що у мене. Якщо поліція, тьху, міліція більше до мене не прийде, залишишся, поки ми щось не з’ясуємо. Все одно більше тобі йти нікуди… Я тимчасом подумаю, що можна зробити і до кого звернутися. Якщо полі… міліція прийде, опір не чини, щоб не зробити гірше. Я впевнений, що правда рано чи пізно відкриється.