— А ти несешся дуже рано? — спитала Дороті.
— О восьмій годині, — відповіла Біліна. — І, помоєму, на цей час уже всім годиться вставати.
ДОРОТІ ВІДКРИВАЄ ВІДЕРЦЕ З ОБІДОМ
— А тепер, Тік-Так, — сказала Дороті, — перше, що нам треба зробити, — це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
— Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, — сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
— А чому? — спитала вона.
— Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
— Ой! — злякано зойкнула Дороті. — Що з ним сталося?
— Мабуть, розкрутилася пружина, — спокійно відказала Курка. — Ти, мабуть, накрутила її не до кінця.
— Я ж не знала, скільки треба накручувати, — виправдалась дівчинка. — Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мідному Чоловікові, щоб зняти ключ із гачка, але ключа там не було.
— Нема! — в розпачі скрикнула Дороті.
— Чого нема? — спитала Біліна.
— Ключа.
— Мабуть, упав, коли він кланявся тобі так низько, — здогадалася Курка. — Подивись, може, знайдеш.
Дороті стала дивитись, Курка теж допомогала, і врешті дівчинка відшукала ключ, що впав у розколину між камінням.
Вона зразу накрутила Тік-Таків голос до кінця.
Це було нелегко, як ви самі можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але перші слова Механічного Чоловіка запевнили Дороті, що тепер його вистачить принаймні на двадцять чотири години.
— Ви на-кру-тили мене дуже мало, — спокійно пояснив він, — а я ще роз-по-вів вам довгу опо-відку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож і не диво, що я зупи-нився.
Потім Дороті накрутила ще механізм дії, і тоді Біліна порадила їй носити ключ від Тік-Такових механізмів у кишеньці, щоб не загубити його знову.
— А тепер, — сказала Дороті, докінчивши всю цю роботу, — скажи, що ти хотів сказати про Колесунів.
— Та їх нема чого боя-тись, — відповів Механічний Чоловік. — Вони тіль-ки при-ки-даються перед людь-ми, буцім такі страш-ні, а на-справ-ді ті Коле-суни зовсім не не-без-печні ні для кого, хто насміє би-тися з ними. Вони можуть про-бува-ти скрив-дити таку малу дів-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ливу. Але якби я мав дрю-ка, вони б кину-лись ті-кати, ледве поба-чив-ши мене.
— А в тебе нема дрюка? — спитала Дороті.
— Нема, — відповів Тік-Так.
— І тут, серед каміння, ти нічого такого не знайдеш, — зауважила Руда Курка.
— То що ж нам робити? — спитала дівчинка.
— Накру-тіть мою ду-маль-ну пру-жину тугі-ше, і я спро-бую приду-мати щось інше, — сказав Тік-Так.
Дороті підкрутила його думальний механізм і, поки він думав, вирішила пообідати. Біліна вже видзьобувала щось із щілинок між камінням, а Дороті сіла й відкрила відерце з обідом.
Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: зніми її, налий у неї лимонаду й пий. Іще у відерці були три шматки індичатини, два — холодного язика, трохи салату з омарів, чотири скибки хліба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць і трохи горіхів та родзинок. Дивне діло: горіхи в цьому відерці були вже розлущені, отож Дороті не довелось виколупувати зерня.
Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про «мертву їжу» й сказала, що воліє кузьок та мурашок.
— А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? — спитала дівчинка в Тік-Така, пережовуючи їжу.
— Зви-чайно, ні, — відповів той. — Вони на-лежать коро-лівському родові Еву, тільки, зви-чайно, те-пер у Еві нема коро-лів-ського роду, бо Ко-роль Евольдо стриб-нув у море, а його дру-жину й ді-тей Ном-ський Ко-роль пере-тво-рив у якісь прикраси.
Тому, скільки я знаю, те-пер краї-ною Ев ніхто не пра-вить. Може, через це Коле-суни й твер-дять, ніби ті дере-ва їхні, й зрива-ють снідан-ки та обіди, шоб пої-дати їх самим, але вони нале-жать Королю, і ви знайдете коро-лів-ське «Е» витис-нене на дні кожного ві-дерця.
Дороті перевернула відерце й зразу побачила на денці королівську позначку, як і сказав Тік-Так.
— А крім Колесунів у країні Ев живуть ще якісь люди? — спитала вона.