— Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м’якеньке гніздо десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’їсти.
— Та ні, сирого яйця я нізащо не з’їм, тільки варене! — вигукнула Дороті. — Але однаково я тобі дуже вдячна.
— Нема за що дякувати, люба моя, — відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір’я.
Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце, і тому врешті спитала:
— А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?
— Така в мене звичка, — відповіла Руда Курка. — Я завжди пишалася тим, що зношу свіженьке яєчко щоранку, крім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.
— Дивно, — в задумі промовила дівчинка, — але ж я не курка й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.
— Безперечно, люба моя.
Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.
Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.
— Ой, та ми ж недалечко від берега! — вигукнула Курка.
— Де ж він? Де? — схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.
— А он там, трохи далі, — відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. — Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.
— От добре буде! — сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.
— Авжеж добре, — відповіла її товаришка, — бо нема в світі нікого нещаснішого за мокру курку.
Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка в плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев — певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.
— Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, — сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. — Адже пора сніданку давно минула.
— Я теж трошечки зголодніла, — зауважила Руда Курка.
— А чого ти не з’їси свого яйця? — спитала дівчинка. — Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.
— Ти що, маєш мене за канібалку? — обурено вигукнула Курка. — Я наче не сказала й не зробила нічого такого, за що ти могла б мене ображати!
— Вибачте мені, пані… пані… до речі, дозвольте запитати: як вас звуть, добродійко? — спитала дівчинка.
— Мене звуть Біл, — відказала Руда Курка трохи сердито.
— Біл? Так це ж хлоп’яче ім’я.
— А яка різниця?
— Але ж ви… дама, хіба не правда?
— Звичайно. Та коли я тільки вилупилася з яйця, ніхто не міг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи півник, і хлопчик, шо жив на фермі, де я народилася, назвав мене Білом, і я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тільки я одна була жовтенька. А коли я виросла й він побачив, що я не кукурікаю й не б’юся, як півники, то вже не схотів міняти моє ім’я, і вся худоба в оборі, та й усі люди в оселі знали мене як Біла. Тому мене завжди звали Білом, і Біл — це моє ім’я.
— Однаково так не годиться, — поважно сказала Дороті, — і я, коли ти не заперечуєш, буду звати тебе Біліною. Розумієш, як додати «іна», ім’я робиться дівчаче.
— Ет, мені однаковісінько, — відказала Руда Курка. — Називай мене як хочеш, аби тільки я знала, що це ім’я — моє.
— От і гаразд, Біліно. А мене звуть Дороті Гейл.
Для друзів я просто Дороті, а для чужих — міс Гейл.
Ти можеш називати мене Дороті, коли хочеш. Ми вже зовсім близенько від берега. Як ти гадаєш, тут глибоко? Я вже можу дійти вбрід?
— Почекай ще кілька хвилин. Сонечко пригріває, квапитись нам нікуди.
— Але ж у мене такі мокрі ноги! — заперечила дівчинка. — Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почувати себе добре, поки в мене мокрі ноги.
Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев’яна клітка м’яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.
Обом, звісно, неважко було дістатися до берега.
Руда Курка зразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве-но опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.