Гундлах слухав, нічого не розуміючи. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж до його свідомості дійшов зміст сказаного. Все довкола затягло туманом, Гундлах уже не бачив стрункого знадливого стану жінки, перед ним лишилось тільки її серйозне обличчя: в очах у неї жевріли водночас сум і суворість, ніби вона зібралася видерти в нього з рук гроші, яких там не було; в тих очах полум'янів бойовий заклик і приреченість зацькованої людини. У всякому разі такі думки снували в його притуманеній алкоголем свідомості.
— Але чому? — промимрив Гундлах.
— Агенти ВВВ діють спільно з американським посольством. Вони хочуть нас вистежити. Тримайтесь якнайдалі від цих людей, інакше Дорпмюллера більше не побачите.
Вона кинула на стіл конверт і швидко вийшла з кімнати, й за нею зачинилися двері. Все відбулося блискавично й приголомшило Гундлаха, як і та, сказана нею у вестибюлі, фраза. Неспроможний відразу все збагнути, він важко опустився в крісло, потім різким рухом розірвав конверт. Звідти вислизнула фотографія. Дорпмюллер був зображений з розгорнутою газетою в руках. На газеті було чітко видно її назву «Діаріо Латіно» і сьогоднішню дату.
— Ми повинні якомога швидше відмежуватись од тих людей, — сказав за двадцять хвилин по тому Гундлах у кабінеті шефа філії Рейнського акціонерного товариства. — Я відразу помітив, що з цими детективами не все гаразд.
— Відразу? — перепитав доктор Зайтц.
— Це було неважко зробити. Фірма ВВВ за рік уладнала шістдесят процентів справ з викупом викрадених у цих краях осіб. Такого успіху ніхто не спроможний досягти без попутного вітру. За фірмою стоїть американське посольство — воно сприяє їй і прикриває її діяльність, яка допомагає Сполученим Штатам утримувати тут ключові позиції. Пан Вальман може вам це підтвердити. Звичайно, все робиться не безкорисливо. Схоже, американське посольство передає роздобуті фірмою ВВВ дані службі безпеки Сальвадору.
— Це ж звичайнісінька спекуляція.
— Повстанці вже відчувають це на собі. Ми, власне, теж відчуваємо. В такий спосіб американці допомагають місцевому урядові в його боротьбі проти лівих сил, але хочуть зробити все за наш рахунок. Отже, Дорпмюллера ми повинні звільнити без агентури ВВВ. Вважатимемо, що для нас вона не існує.
Зайтц, худий і зблідлий, сидів з фотографією Дорпмюллера в руці — то було кольорове фото, надіслане викрадачами. Від Зайтца чекали рішення, якого він волів би не приймати. Про це свідчив увесь вираз його обличчя й сердита поза. Хворобливий переляканий чоловічок чіпко тримався за свої права керівника.
— А як сталось, що оцю річ передали вам, замість того, щоб надіслати сюди? — спитав Зайтц.
— Вони їхали за автомашиною Гертеля в аеропорт і з аеропорту, тож, очевидно, здогадались, ким я є насправді: вповноваженим з Німеччини.
— Про ваші повноваження мені нічого не відомо.
— Ми повинні анулювати договір з детективами. До того ж негайно, якщо ми хочемо діяти активно.
— Не поспішайте, пане Гундлах, на це ми не маємо права. На такий крок можна зважитись лише з дозволу центру. — Зайтц підніс фотографію до світла і почав уважно обмацувати її пальцями, немов банкноту, справжність якої викликала сумнів. Увесь його вигляд свідчив, що він вірить далеко не кожному слову Гундлаха. Фотографія була єдиним доказом, і Зайтц, здавалося, зважує, чи не підроблена вона. Щоб позбутися зайвих клопотів, він охоче переслав би її детективам. Підробка! В добре обладнаній лабораторії фахівці змогли б підставити Дорпмюллерові газету так, ніби він тримає її в руках, але таке було б можливе лише за умови, що в них є його фотографія. Однак, якщо зважити всі обставини, таке припущення здавалося досить безглуздим, і якщо воно в нього виникло, то лише через те, що він і досі почував себе ображеним: адже Гундлах намагався перед обідом вибити його з сідла. Не полишаючи думки про помсту, Зайтц знову взявся рукою за печінку й схилився на бік.
— Це нічого не допоможе, пане Зайтц. Ми повинні бути готовими платити. Зателефонуємо до дирекції або дамо телеграму!
— Воно можна б, але ж там зараз десята година вечора: кого з керівних працівників ми застанемо на роботі? — Поки пані Біндінг замовляла телефонну розмову, він, глянувши на Гундлаха, доказав — І ще одна проблема. Хто ж, коли не агенти ВВВ, передасть гангстерам гроші?
— Ну, це можу зробити і я.
Зайтц кивнув головою, ніби знайшовши підтвердження своїх здогадів. Здавалось, він тепер не довіряв не лише фотографії, а й самому Гундлахові! Чи не вважав він його здатним загарбати призначені для викупу півтора мільйона доларів і втекти? В це було важко повірити, але саме таку підозру можна було прочитати в очах Зайтца.