Ось на обрії з'явився мис Пунта-Ель-Фаро із смугастою вежею маяка. Над рифами вирувала піна. Пінеро мружив проти сонця очі, він ще ніколи не почував себе аж так не в формі. Обмаль часу, непосильне завдання — все це гнітило його. Звичайно ж, зброя якось просочується в Сальвадор, проте навряд, щоб вона надходила з комуністичних країн, її ввозили переважно із США, купували за гроші, отримані від викупу високопоставлених осіб. З часів своєї служби у ВВВ Пінеро знав, що торгівля зброєю тут перебуває в руках мафії. Їй же належала й ота, затримана в Гондурасі, колона вантажних автомашин з бойовою технікою. Тоді Пінеро отримав завдання довести, що зброю везли з Нікарагуа, бо це дуже пасувало до сценарію, хоча насправді машини йшли з Коста-Ріки. А повітряні шляхи? Пізньої осені літаками було привезено дві з половиною тонни зброї, але стався нещасний випадок: один літак упав у повстанському районі, а другий збили винищувачі… Але обидва літаки були не закордонні, а належали приватній фірмі повітряних таксі, власник якої не витримав допиту.
Залишилося ще тринадцять морських миль, хвилин вісім льоту. Гласмен нібито бачив документи, знайдені на горищі в будинку брата якогось комуніста. Служба безпеки роздобула їх ще в листопаді й передала через військового аташе США для аналізу в Пентагон. Частина паперів стосувалась подорожей комуністів до Східної Європи з Куби. Куба там була зашифрована під кодовою назвою «Есмеральда», а Нікарагуа фігурувала під назвою «Лагос». Але дешифрувальники, очевидно, були страшенні невігласи, бо так і не змогли виявити справжнього значення тих документів, натомість опублікували їх у пресі.
Звідси почалися непорозуміння. Пінеро знав лише деякі уривки з тих документів, проте й у них було дуже багато слабких місць. В ті часи комуністи Сальвадору лише починали створювати бойові загони. Їхня нерішучість в питанні збройних виступів до 1979 року призвела навіть до виходу з партії деяких комуністів і її розколу. З цієї причини ще рік тому в її рядах нараховувалось від 220 до 225 членів. Крім того, у них не вистачало воєнного досвіду, який мали інші керівники Опору. Але де вони роздобули стільки мінометів, ракет та іншого озброєння — лишалось неясним. Папери було складено дуже незграбно, пароль «Боротьба до перемоги або смерть» переплутано з паролем «Революція або смерть», хоча вони належали різним бойовим групам і т. д.
Ще гірше було з приписуванням Фіделю Кастро авторства листа про те, нібито єдність сальвадорського руху Опору досягнуто завдяки кубинським героям. Автори документа алегорично йменували Фіделя товаришем, братом і другом. Перше звучало досить коректно, але «брат» для офіційного листа-подяки видавалося надто фамільярним. «Друг» — іще гірше: в ужитку латиноамериканських революціонерів слово «друг» («аміго») означало не революціонера, а лише прихильника революції, який їй зрідка допомагав. Пишучи від імені керівництва лівої опозиції, автори згадували про колишні тривалі суперечки, а Кастро, як вони запевняли, допоміг їм подолати розкол. Зустріч з Фіделем нібито проходила «в палаці», хоча його приймальня містилась у будинку Центрального Комітету. Пінеро доводилося багато разів бувати туристом у Гавані, там, звичайно, був Палац Революції, але ж у ньому, колишній резиденції диктатора Батісти, містився музей. Кастро справді іноді приймав там, але зустріч названа в листі «переговорами», а не «прийомом».
Такі помилки, накопичуючись, дедалі більше руйнували вірогідність документа й свідчили про те, що автор дав надмірну волю фантазії. Це робило «білу книгу» схожою на збірку казок, з допомогою яких намагаються створити враження, ніби повстанці отримують широку допомогу від «друзів Москви». Завдяки цій допомозі партизани, мовляв, спромоглися налагодити в себе виробництво 120-міліметрових гармат. Такі вигадки тільки втомлювали читача. Потрібні були правдоподібніші факти, хай навіть сфабриковані.