— Так, все йде, як і повинно бути, — сказав він, вражений несподіваним здогадом. — Цю справу ми владнаємо, Франціско, не турбуйся.
— Ти просто заспокоюєш мене? Щойно радіо передавало зовсім інше про події в тій країні… Сутички в столиці… Хіба ти не помічаєш там нічого?
— Та ні, тут абсолютно спокійно. Якби й справді таке діялось, то чи зміг би я зараз взагалі з тобою говорити?
— Будь обережним — обіцяєш мені? Я дуже боюся, Гансе.
Йому перехопило дух. Він так виразно її чув, а сама вона була так далеко, і, як і завжди, якась трохи чужа. Найбільш близькими вони почували себе лише тоді, коли між ними пролягало кілька тисяч кілометрів. Йому вчулось, ніби вона схлипнула; мабуть, він їй все ж таки потрібен, як і вона йому. З її попередницею він ніколи не був упевнений, що не почує в трубку сторонніх звуків; одного разу з його ж квартири йому відповіли чоловічим голосом. Якщо Франціска й справді наставляла йому роги, то робила це досить розумно, дбаючи про його спокій; підходила до телефону завжди сама.
— Я ще подзвоню тобі… — сказав він, кладучи трубку. Жінок Гундлах розрізняв за їхніми додатковими якостями. У Франціски він любив м'яку теплу шкіру, запах, її п'янкі обійми, решта була для нього другорядним. Вона ніколи не розуміла його проблем, та й її переживання залишались для нього неприступними. «Можливо, колись усе це зміниться», — подумав він сумно, але уявити собі такої зміни він не зміг.
Після п'ятої години надворі все ожило. Ще огорненим досвітніми сутінками бульваром де лос Ероес уже носились автомашини. Гундлах вважав передсвітанкові години найнебезпечнішими. Оскільки Гертель ще спав, Гундлах спробував сам відімкнути од телефону додаткову лінію; проте його знання в цій галузі були досить обмежені, він побоювався, щоб апарат не відключився зовсім, адже зараз цього аж ніяк не можна було допустити.
Незабаром телефон справді озвався.
— Сума приготовлена? — запитав жіночий голос. Можливо, це була та сама, з готелю, хоча Гундлах не був цього певний. — Тримайте всю її разом.
— Коли й куди вам її доставити?
— Сьогодні передачі не відбудеться. Чекайте мого дзвінка завтра о цій же порі в готелі «Каміно Реаль». — І на лінії знову запанувала мертва тиша.
О восьмій годині з'явився доктор Зайтц.
— Ось тобі й маєш, — буркнув він. — Нова халепа: сиди на купі грошей і чекай… Схоже, банки сьогодні не відчиняться. На околицях міста, кажуть, готується заборонена демонстрація, через те жодна установа не працюватиме.
— Не думаю, щоб клієнтів нашого рівня обмежували годинами прийому. Якщо хочете, я організую транспорт.
— Будь ласка.
Гундлах сів до телефону й кілька разів набрав номер банку, з яким працювала їхня фірма, проте там ніхто не відповідав Мовчав і домашній телефон керуючого. Гундлах записав адреси службовців банку, щоб з'їздити до них і домовитись на місці.
— Спочатку краще з'їздіть до готелю, — порадила пані Біндінг, даючи йому план міста. — Банки в першу чергу обслуговують старанно поголених клієнтів.
— Маєте рацію, — погодився Гундлах. — У бій треба йти при всьому параді.
Вона йому всміхнулась, і хоч її усмішка не зачарувала його, та все ж додала мужності.
В готелі «Каміно Реаль» на Гундлаха чекала звістка, котру він, як виявилось, уже знав. О 5 годині 58 хвилин черговий записав телефонограму: «Сьогодні передача не відбудеться. Чекайте дзвінка завтра в цей самий час». Очевидно, телефонували ще до того, як подзвонили в контору філіалу. З цього можна було зробити висновок — протилежна сторона змушена була перенести день зустрічі через сьогоднішні події. Дорогою до готелю Гундлах не помітив нічого надзвичайного, і все-таки напруження відчувалось. На проспекті Кускатлан і вулиці Рубена Даріо вітрини, які не мали жалюзі, були позабивані дошками. Власників, очевидно, попередили.
Гундлах вирішив теж бути обережним і не кататися містом без діла. Нарешті він додзвонився до директора банку. Той говорив зі свого власного будинку на околиці міста, в аристократичному районі Сан-Беніто. Директор сказав, що, на жаль, для транспортування цінних речей (Гундлах для маскування сам придумав такий вислів) — ситуація зараз дуже непідходяща… Очевидно, він мав рацію. Коли вже викрадачі протрубили відбій, то нехай гроші залишаються там, де вони лежать…