— Коли ми зібрались були винести їх звідси, щоб поховати на кладовищі, — сказав Гундлахові священик, — снайпери взяли вихід на мушку й не випускали нас із церкви. За два дні ми поховали вбитих отут… Таке в нас часто трапляється.
За останні півтора року це, здається, була вже четверта чи п'ята кривава розправа в центрі столиці. Перед Великоднем якісь невідомі застрелили у маленькій капличці під час богослужіння архієпископа країни Оскара Арнульфо Ромеро, бо той захищав інтереси бідного люду. Під час поминальної меси по архієпископові теж сталась трагедія: з десятків тисяч її учасників, що зібрались на площі Барріос, п'ятдесят чоловік загинуло й сотні були поранені. А коли кардинал Мексіки в оточенні двадцяти трьох сановитих священнослужителів з'явився на сходах собору й у своїй промові закликав можновладців до справедливості, молився за любов між людьми, за мир і братерство, з вантажного автофургона пролунали постріли. Стріляли навіть з Національного палацу, як і сьогодні. Навіть бомби кидали, сказав священик, очевидно, маючи на увазі ручні гранати.
Які абсурдні імпульси штовхнули Гундлаха сюди, змусивши стати учасником таких подій, розділити долю людей, що юрмляться тепер у цьому храмі? А що спонукає їх знову й знову повертатися на те саме місце, де з ними вже не раз траплялося подібне? За чотири години перебування в церкві Гундлах, здавалось, уже знав відповіді на ці запитання. Хунта «молодих офіцерів», яка цілий рік утримувала державну владу, проголосила реформи, спрямовані проти широких народних мас. Селяни домагалися землі, а отримали свинець, бо великі землевласники захищали свої інтереси. Людей привели сюди не гасла, за які люди розплачувались власною шкурою, і не «марш миру», який скріплював союз їхніх вождів. Людей гнали голод і розпач, страх перед анонімним свавіллям землевласників. Те, що терпіли вони тут, під ненадійним захистом церкви, об'єднувало їх, бо було їхнім спільним лихом. Мали надію, що засоби масової інформації не мовчатимуть. Люди сподівались — режим побоїться осуду з боку інших країн.
Гундлах мусив будь-що вийти звідси до початку комендантської години, щоб не проґавити вранці телефонний дзвоник. А в людей, що тулилися поряд, були свої проблеми: кожен хотів живим дістатись додому, на околицю міста та в навколишні села. «Кого ще сьогодні спіткає лиха доля?» — говорили між собою люди. Вони боялись вертатись додому. В провінції панувала анархія, розкладене суспільство було в руках напівневігласів, які посилали банди найманців прочісувати й грабувати села, спустошувати країну… Як італійські найманці часів Макіавеллі; подібний хаос діявся і в Німеччині в період Тридцятилітньої війни. Люди з жахом говорили про різанину в селах, про помсту, що на них чекає, як тільки-но вони розійдуться. Гундлах замислився; хоч усе це його мало обходило, але він відчував: серце б'ється тепер зовсім по-іншому, ніби в його душі з'явилося щось досі йому зовсім незнайоме. Гундлах багато чим відрізнявся від людей, з якими звела його доля; тут усе було далеко не так, як тоді в Західному Берліні, коли він сам бунтував, виступаючи проти ненормальних суспільних взаємин. І все-таки…
Але потім, було вже пів на шосту, в ньому прокинувся новий імпульс, який штовхав до рішучої дії, спонукаючи вирватися звідси на власний страх і ризик. Гундлах приєднався до британського репортера на прізвище Мак-Лін, худого довгов'язого чолов'яги з блідим обличчям. За його ж словами, він писав для трьох газет різних політичних спрямувань, був досить спритний і всюди знаходив вихід із скрутного становища. Мак-Лін сказав, ніби тут є таємний хід у будинок священика, звідки можна зателефонувати, наприклад, у посольство; треба тільки якось прослизнути повз вартових…