— А ви не спробуєте зателефонувати своїм? — спитав він.
Мак-Лін приклав до губів указівний палець. У сусідній кімнаті велася дискусія, а він стенографував.
— В нас у Тепекойо, — крикнула одна з черниць, — спалили будинки церковних служок, трьох взагалі вбили. В Колоні солдати ескадрону смерті зґвалтували й замордували двох служок парафії тільки за те, що ті роздавали бідним продукти. Наша амбулаторія ще працює, але поліція шпигує за кожним, хто приходить на прийом. Озброєні молодчики знущаються з людей, які ходять до церкви або монастиря. Раніше в кінці тижня на месу сходились тисячі людей, а сьогодні наважується прийти, може, сотня. Проте свавілля чинять не тільки типи в цивільному, а й поліція та солдати національної гвардії; грабують, плюндрують, забивають худобу… А уряд переслідує нас і нашу церкву дедалі жорстокіше!
— Ми не відчуваємо підтримки нашого архіпастиря, ми ніби полишені напризволяще… — сказала інша черниця, й голос її змусив Гундлаха прислухатись уважніше; він не міг бачити цієї жінки, хотів був підійти до дверей, але Мак-Лін його втримав. Для репортера головне було зібрати матеріал. Гундлах ставився до нього без особливої симпатії: Мак-Лін був представником тієї преси, яка колись нещадно розгромила прогресивну газету, в якій він співробітничав і на яку покладав надії.
— А що ми тепер мусимо самі про себе дбати, — почувся той самий жіночий голос, — то кажемо: зараз було б безглуздям відступати, оскільки це означало б іти на вірну смерть. Нас дуже здивувало, монсеньйоре, що ви заявили перед іноземною пресою, ніби уряд не переслідує церкву.
— Церква увійшла в контакт з політиками. — Архієпископ уже махнув рукою на вишуканість мови. — Тому нас і б'ють як політиків. Ми, звичайно, в слушну хвилину виступимо вам на захист, але тепер ситуація складна.
— Ви, монсеньйоре, навіть не знайшли часу вислухати нас, бо ваш час регламентує хунта…
Цей голос… Де він його чув? І раптом Гундлах здогадався, хто там говорить.
— Ви нічого для нас не зробили, — сказала жінка.
— Ми робили, що могли.
— Нас переслідують, мій чоловік загинув…
— Він удався до зброї!
— Бо ви нас не захищаєте.
— Якщо хунта з підозрою ставиться до церкви, то в цьому винна сама ж церква, самі парафіяни!
— В тому, що служить своєму народові?
— Не старайтеся перекидати провину на інших, якщо ви розчарувались у житті. Я молився й роздумував над тим, чи можна продовжити лінію монсеньйора Ромеро… Так, я намагаюся йти на компроміс, вибираю той шлях, на якому церква досягне більшого, ніж коли б одверто виступила проти існуючого ладу, повірте мені!
Архієпископ ніби аж благав зглянутись над ним, мов людина, притиснута до стіни, а не церковний владика, який вимагає послуху. Видно було, що його співрозмовниця набагато сильніша за нього. В цю мить до коридору ввійшов офіцер, а вслід за ним, гупаючи ногами, ще четверо чи п'ятеро військових чинів. Вартові солдати рвучко розчинили перед ними двері, схоже було, ніби тут чекали на цих гостей. Мак-Лін прошепотів:
— Полковник Махано! Я так і знав.
Махано поцікавився їхніми особами. Він був чорнявий, середній на зріст, віком приблизно такий же, як і Гундлах. Скельця його окулярів були вгорі затемнені и надавали поглядові похмурого, загрозливого виразу. Проте коли Гундлах назвав свою фірму й мету приїзду, полковник полагіднішав.
— Я чув про той інцидент і бажаю щасливого розв'язання, — мовив Махано півголосно й майже співчутливо. — Ви нам потрібні, ми надаємо великого значення вашій діяльності, — закінчив він, підбадьорливо посміхаючись і по-дружньому доторкнувшись на прощання до його руки. В розчинених дверях на нього вже чекали учасники переговорів: попереду архієпископ, а поруч із ним, у тонкій квітчастій сукні, та жіночка з готелю.
Гундлах утупився в неї очима. Вона примружилась, також упізнавши його.
— Полковнику, ви могли б мені допомогти? — спитав Гундлах і побачив на її обличчі раптове напруження, немов у людини, загнаної в глухий кут. Очевидно, жінка вирішила, що він зараз її викриє й передасть у руки властей.
— Будь ласка, я слухаю.
— В тій справі я конче мушу повернутися до готелю! Мені мають зателефонувати.
— Візьміть це на себе! — звелів Махано лейтенантові зі свого почту. Потім, ледь торкнувшись пальцями козирка, сказав Гундлахові:— Отже, приємно було з вами познайомитись.
Гундлах намагався ще раз заглянути в очі жінки, ніби хотів переконатись, яке враження справив на неї своєю великодушністю, хоч насправді його вчинок був продиктований лише здоровим глуздом. Адже заложників не звільнюють шляхом видачі тих, в чиїх руках вони перебувають. Але молода жінка вже дивилася на архієпископа, який, очевидно, мав бути посередником між нею та Махано.