Внизу Гундлахові та його товаришу кивнули на «джип», Мак-Лін невдоволено буркнув:
— Хіба не можна було трохи потерпіти? Я зробив тільки півділа!
— Зате самі ще цілі.
— Ви відшкодуєте мені цю втрату, якщо розповісте свою історію!
Гундлах відмовився. Вже сутеніло, з півночі, десь із узгір'їв, долинало торохтіння автоматичної зброї. Вони проїхали кілька безлюдних кварталів, але наступні вулиці були дедалі неспокійніші. На авеніді Кускатлан гуркотіли автобуси, з дверей у них звисали цілі грона пасажирів. Люди, які в п'ятницю поверталися з роботи, мусили будь-що до комендантської години дістатись додому, хоч хай би як далеко мали їхати. В душі Гундлаха наростало роздратування проти Мак-Ліна в міру того, як вони віддалялися від арени бойових дій. Він подумав про обложених у церкві Ель Росаріо людей. «Тепер, — міркував він, — отой жвавий полковник і змучений ваганнями архієпископ виторгують перемир'я».
— Я живу в готелі «Шератон», — сказав Мак-Лін, злазячи з «джина». Якщо захочете обмінятися думками — я до ваших послуг!
Гундлахові не хотілось його навіть бачити. Мав таке відчуття, ніби цей чоловік застукав його на чомусь непристойному. Гундлах ішов до готелю «Каміно Реаль», що, виблискуючи склом, здіймався над сусідніми ресторанами.
Він твердо вирішив не встрявати більше в жодні авантюри. Зараз прийме душ і добре попоїсть, щоб викреслити з пам'яті всі неприємності. А потім чекатиме телефонного дзвінка від жінки, врешті-решт зобов'язаної йому тим, що перебуває на волі.
Сидячи пізнього вечора в номері готелю, стіни якого пахли кедровим деревом, Гундлах побачив на екрані телевізора свого рятівника, полковника Махано, який вів діалог з репортерами. Ті згадали вісімдесят убитих і двісті поранених, говорили про десятки тисяч демонстрантів, які, шукаючи захисту, сховались у стінах університету, де їх тепер «охороняють» солдати. Репортери в надто чемній формі поставили запитання про винуватця сьогоднішніх подій, і це дало можливість Махано козирнути цілою пачкою фотографій:
— Ось тут, панове, ви бачите тих, хто починав… — На фотографіях були зображені юнаки в напівмасках, ті хлопці з сумками, які супроводжували колону, а потім прикривали її вогнем.
Гундлах вимкнув телевізор і взяв пластмасову папку Вінтера. Його зацікавила особа полковника. Він не покладав особливих сподівань на політичні довідки, складені двома науковцями з його ж відділу; один з них був істориком, а другий політологом, зовсім випадково обидва мали однакове прізвище Кох[5], проте кашу зварили несмачну. Їхню писанину іноді навіть важко було зрозуміти. Самі вони в цих краях не були, не мали про них ані найменшого уявлення, а висновки робили на підставі агентурних донесень, повідомлень преси, дещо брали з архівів концерну, якими заправляв доктор Цорн. В архівах» були звіти закордонних філіалів фірми, в цих звітах часом об'єктивно описувався стан справ; проте ці документи відразу лягали під сукно, бо здебільшого містили скарги на несприятливі умови для виконання замовлень. А репортери, навпаки, все драматизували, полюбляючи сенсації, які підносили їхній престиж. Тож Кохи все це перемісили й підретушували, присмачивши оптимістичними висновками й прогнозами, додавши надміру світлих фарб, і внаслідок їхньої писанини складалося враження, ніби дивишся крізь гарну гардину на рівнинний краєвид.
В їхньому опусі було навіть безліч похибок мовного характеру, про політичні й казати нічого. Вони, наприклад, пишуть, що 15 жовтня 1979 року у Сальвадорі відбулась революція через те, що в армії було скасовано генеральське звання. Малась на увазі, очевидно, зміна влади, перехід її в руки «молодих офіцерів», а саме в руки двох полковників; піднявши путч, вони, як уже повелося в цьому регіоні, усунули кількох генералів, не претендуючи на те, щоб цей військовий чин відразу присвоїли їм. Така відмова створювала видимість прогресивних, радикальних нововведень. Це формулювання нагадувало Гундлаху фрази з правил вуличного руху, згідно з якими на вулиці сутеніє, коли засвічуються ліхтарі. Або ще речення з закону про службовців: «Якщо службовець помирає у відрядженні, то службове відрядження на цьому припиняється».
Але про Махано Кохи написали досить чітко. Він був керівником «військової молоді», що, очевидно, значило «молодих офіцерів», і здобув посаду не без допомоги посольства й держдепартаменту США. Але яку посаду? Керівника військової хунти, яка в складі п'ятьох чоловік заступила диктатора й стала над міністрами? До складу хунти входили й троє цивільних: один — соціал-демократ, професор, другий — член християнсько-соціальної партії, ректор університету, й третій — позапартійний підприємець; а з військових, крім Махано, сюди входив ще ставленик Пентагону полковник Гутьєррес. Більше Гундлахові вже й не треба було читати. І так було ясно, що протягом року внутрішньої боротьби за владу Махано, якщо він справді симпатизував лівим, утратив позиції. І саме про це, про втрату влади полковником Махано, детально описувалось у документі. Ліберальних офіцерів з його оточення було поступово відтиснуто на задній план або просто підкуплено. Вже за перші три місяці їм видано на хабарі добрих 15–20 мільйонів доларів. У травні 1980 року вплив Махано був настільки підірваний, що його суперник полковник Гутьєррес прибрав до рук усю повноту військової влади, ставши верховним головнокомандуючим збройних сил. До вересня решту ще не підкуплених учасників перевороту було усунено з командних постів. Тепер тільки батальйон з казарм Сан-Карлоса охороняв посаду й життя Махано. Полковника використовували для переговорів з демонстрантами або посилали на телебачення, де він мусив захищати тих, хто випихав його на задвір'я.