Гундлаху стало жаль цього чоловіка, що не зміг утриматись на висоті. Гундлах прочитав історію стрімкого злету й падіння. Він цікавився подібними людьми, намагався простежити їхню долю, знайти ту точку, в якій відбувався злам: угорі чи ще внизу? Він знав, без грошей у країнах «третього світу» далеко не зайдеш і високо не підлетиш, хіба тільки в армії. Армія — ніби ліфт між класами, хто знайде потрібну кнопку і вчасно натисне на неї, може вмить опинитися вгорі. Але хто ловитиме гав і замість того, щоб діяти, захопиться ілюзіями, відірвавшись од реальності, той неодмінно полетить униз. Добрі наміри самі по собі ніде й ніколи не цінувались! Невтішна правда, проте Гундлах її добре засвоїв. Він міг би навіть дати тому чоловікові пораду щодо техніки користування владою, міг би бути радником цього державного діяча. Досить приваблива ідея.
Перед тим як заснути, Гундлах знову в уяві побачив ту струнку жінку. Коли він бував у відрядженнях, то часто думав про жінок, але ця особливо його приваблювала. Вона привернула до себе його увагу насамперед несподіваністю зустрічей з нею, щоразу вона з'являлася в таких досить різних ролях. Спочатку він подумав, що то поважна дама, потім — повія, а врешті виявилося, що вона партизанка. І ось у своїй квітчастій сукні вона опинилась серед одягнених у біле черниць, як повноважний представник підпілля. В колоні йшла разом з усіма, навіть без маски, хоч це й необачно, адже могла потрапити в об'єктив чийогось фотоапарата і її могли б упізнати. Вже вчора в ресторані вона привернула до себе його увагу, йому важко було навіть уявити її в ролі бійця. Він зараз охоче поспав би з нею в ліжку. І така можливість, мабуть, не виключена. Адже їм так і не вдалося поговорити ближче. Зараз їх зв'язують мільйони; можливо, йому колись і усміхнеться щастя. Він прагнув її як жінку. Серед його знайомих ще не було подібного створіння. Чудово було б заповнити цю прогалину.
Він прокинувся від мелодійного дзвінка, коли надворі ледь починало сіріти. Йому здалося, що ще надто рано, але, піднявши трубку, почув жіночий голос:
— Рівно о сьомій ви повинні бути з обома валізами біля Науково-дослідного інституту тропіків. — Цього разу голос її звучав по-іншому, був різкішим, ніж учора, й нагадував грубий наказ.
— А де саме? Там є головний під'їзд?
— Праворуч є телефон — підійдете до будки і чекатимете нашої вказівки. Зрозуміло?
Розмова закінчилась. Гундлах подзвонив у фірму й тільки сказав:
— Починається.
Тоді глянув на годинник і розгорнув план міста. Інститут тропіків був на північно-західній околиці, неблизько. Він нашвидку вдягся і, навіть не поголившись, узяв таксі біля готелю й поїхав на бульвар де лос Ероес. «Точна назва», — подумав він з гірким гумором, бо минулої ночі йому там довелось не солодко. Сьогодні гроші стерегли Зайтц і Гертель, сидячи над ними, як дракони над скарбом. Дорогою Гундлах нарікав на свою слухову пам'ять. Все побачене ним майже фотографічно закарбувалось у свідомості, а от звуки і їх відтінки не так. Гундлах карався сумнівами, чи з нею він щойно розмовляв. По телефону він важко впізнавав голоси.
Зайтц зустрів його холодно.
— Директор Зерінг незадоволений, — сказав він. — Ми вже дві ночі сидимо на купі грошей!
— Зараз ви їх позбудетесь.