— На «Глорію»?
— На два паспорти. Досить буде тисячі доларів? Знаєш, підкинь мене ще до банку, поки тим не спало на думку закрити кредит.
Гертель зупинився на вулиці Рубен Даріо біля Сальвадорського туристичного агентства, бо перед банком не було вільного місця для машини.
— Залиш залізяку тут, — крикнув йому Гертель, — а то ще подумають, ніби ми прийшли грабувати банк.
«Якби хтось почув нашу розмову, — подумав Гундлах уже під віконечком каси, — то й не повірив би, як низько ми впали. Звучить ніби текст із голлівудської комедії. Говоримо, як герої кіноекрана, вдаємо, ніби нічого й не сталося…» Він подав у щілину кулезахисного скла кредитну картку й сказав:
— П'ять тисяч колонів, будь ласка.
Взявши картку, службовець відійшов. Погляд Гундлаха зупинився на двох поліцейських, які з автоматами напоготові охороняли заґратоване віконце каси. Гундлах сперся на бар'єр, йому пересохло в роті й навіть у горлі. Він тепер подумки дякував Гертелеві, який змусив його залишити зброю в машині. Гундлах відчув люту зненависть до поліції. О боже, скільки ж літ минуло відтоді, коли він з такою люттю називав їх «бугаями»? Те вже забулося, а сьогодні вранці вони знову завдали йому відчутного удару і ось наслідки… Ще ніколи поліція його так не била, очевидно, це й пробудило в ньому спогади про далеке минуле, про дні злиднів та бунту. Коли він зняв руку з бар'єра, пальці тремтіли. Раптом в уяві з'явилась картина: він стоїть перед сталевими дверима Ворда, Вебстера і Віллоубі з базукою в руках і стріляє, цілячись просто в замок.
Службовець повернувся з порожніми руками.
— Мені дуже жаль, сеньйоре! Нас тільки-но попередили, щоб ми вам більше нічого не виплачували.
— А де ж моя картка?
— Рейнське промислове будівництво вимагає, щоб картку повернули фірмі. Мені дуже шкода, але така вказівка.
Чітка робота. В цьому їм не дорікнеш. Закриваючи кредит, Зайтц навряд чи підозрював, що вони мають тепер три мільйони. Але це їх не втішало. Зайтц вчинив це цілком механічно згідно з службовими правилами, якими це передбачалось на випадок звільнення когось з роботи. Далі вже йшло само собою, апарат приведений у дію і спрямований проти Гундлаха. Йому здавалось, що зараз все було проти нього.
Обід у «Каміно Реаль» був так само вишуканий, як і минулого разу, але Гундлахові нічого не смакувало. Лише тут, у тиші ресторану, немов крізь густу запону імли, до свідомості почало доходити значення сьогоднішньої пригоди. Кінець кар'єрі. Трьох днів цілком вистачило для того, щоб зруйнувати все, чого він досяг за шість років, не враховуючи роки навчання. Якщо лишиться бодай крихта сумніву в його доброчесності, — а Гундлах тепер не бачив можливості, як його розвіяти, — то він назавжди втратить довіру концерну. Він для керівництва просто перестане існувати.
Отакі справи!.. Навіть фіктивна розтрата діє на нерви, на дуже чутливі фінансові нерви акціонерного товариства. В цьому воно не знає пощади. Обурення Зайтца, коли Гундлах сказав, що хотів лише пожартувати з Гертелем, промовляло само, за себе. Тут жартів не розуміють! Якщо він утратить репутацію, концерн викине його на вулицю, й він не зможе влаштуватись у жодній західнонімецькій фірмі. Між ними існує комп'ютерна система обміну інформацією, своєрідна мафія персональних справ; хоч куди б він подався шукати роботу, відомості випередять його зі швидкістю світла. І не лише в Федеративній Республіці Німеччини, а й у всій Західній Європі, в Канаді й Австралії, в майже половині країн світу, між якими існує кабельний зв'язок, роботодавці будуть з допомогою електронно-обчислювальних машин попереджені, що Гундлаха підозрюють у викраденні трьох мільйонів.
Це й справді, здавалося, був кінець. Лише з запізненням на кілька годин до нього дійшло, що його не тільки поклали на обидві лопатки, але й позбавили будь-яких шансів підвестись. Як же спекатися цієї злощасної підозри? Може, зважитись на відчайдушну спробу розшукати гроші і повернути їх концерну? Тільки це зможе когось переконати; тільки це остаточно його реабілітує. А якщо не вийде, тоді лишається купити фальшивий паспорт і під чужим прізвищем зникнути з поля зору, щоб потім десь, можливо, в США, розпочати все з нуля.
Дійшовши такої думки, він раптом відчув, ніби на нього хтось дивиться, й пригадав загадковий погляд отієї вродливої жінки. Позавчора вона сиділа праворуч від нього, напівзатулена квітчастою перегородкою, бентежно поглядала на нього, а коли кельнер подав фісташкове морозиво, непомітно зникла. Цілком вірогідно, що жінка знову прийшла, щоб відновити контакт. Адже вона могла й не знати, що в нього забрано все, — й визволення Дорпмюллера, й оті три мільйони, які її цікавили понад усе.