Там, під портретами колишніх володарів країни, під склепінням оздобленого в стилі барокко похмуpoгo залу час тягся дуже повільно. Гундлах відчував страшенну втому, але був сповнений рішучості дочекатись. Він ще сам не вірив, що йому завдяки його спритності пощастило сюди прорватись, через те сидів у розцяцькованому кріслі, напружено випроставшись. Нарешті підійшов ад'ютант і запитав про його бажання. З допомогою Гертеля Гундлах записав до журналу: «Ускладнення з викупом директора Георга Дорпмюллера, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва ФРН». Взявши журнал, офіцер зник за дверима.
Несподівано десь надворі пролунали два оглушливих вибухи, від яких здригнувся будинок.
— Що це, підземний поштовх чи реактивний винищувач? — запитав Гундлах.
— Ні, це бомби; тут нічого не літає швидше за звук… Знаєш, Гансе, ти мене просто дивуєш. Не маючи нічого за душею, дістаєш аудієнцію!.. І все ж я не хотів би бути в твоїй шкурі.
— Де відвага, там і перемога!
— Так, так, але не тому… Це мене захоплює.
Гундлах пожвавішав. Він відчув, як піднімається його настрій. Коли в нього відібрали кредитну картку, він був зовсім занепав духом.
— Що тебе турбує?
— Важко сказати. Мені здається, я ще не зовсім упевнений у тому, що на тебе можна покластись у всіх відношеннях… Що з тобою можна подружитись назавжди. А мені цього дуже хотілося б, повір мені, але навколо тебе якесь сяйво, якийсь лоск… Пробач мені, я кажу дурниці.
— Говори спокійно далі.
— Якийсь холодний лоск. Ти по суті цинік, правда ж? А до циніків у мене не лежить душа. Та ну його до біса, забудь про все. Мені не хочеться з тобою зближуватись… Ти, звичайно, захочеш знати, чому. Тепер кожен з нас повинен залишатись у своїй шкурі.
Гундлах думав над цим, аж поки їх покликали, йому здавалось, ніби щойно він довідався про щось нове в собі. Майже ніколи не траплялось, щоб інша людина відкривала перед ним свою душу, якщо не враховувати любовні акти. Гертель трохи зазирнув йому в душу, побачив його наскрізь, в цьому не було сумніву. Якщо він на це спромігся, тоді чи не варто зав'язати з ним справжню дружбу, а не просто вдавати, що дружиш? О, він знає, як важко йому це вдається! Забіяка Ганс Гундлах… Його стихією була боротьба, конфронтація, протидія — він мало з ким перебував у дружніх стосунках. Одна частина його душі, здавалось, противилась тому, щоб він вступав у стосунки, завойовував міцну дружбу чоловіків і жінок. То було недоліком його характеру. Але ж не можна бути одночасно всім, не можна мати все на світі.
— Отже, не вийшло? — спитав Махано, коли Гундлах, нагадавши про вчорашню зустріч, подякував за машину й солдатів для охорони, а потім розповів про своє лихо. Махано сидів між ад'ютантом і ще одним офіцером за величезним, позолоченим у стилі ампір столом наполеонівських часів, який був своєрідним бастіоном для всіх його попередників. Тепер цей стіл, здавалось, теж лишився останньою бойовою позицією полковника Махано. — Ми дуже шкодуємо, адже це стосується, зрештою, й нас.
— Так, полковнику, нас пограбували, вкрали в нас півтора мільйона доларів о сьомій годині п'ятнадцять хвилин на Планос східніше парку Бальбоа. За рестораном «Монтерей» стояв поліцейський контрольно-пропускний пункт, до складу якого входило чоловік шість — вісім. Нас зупинили і, відвернувши нашу увагу всілякими формальностями, зламали замок багажника і забрали звідти гроші. Коли ми в дорозі помітили, що нас обікрадено, і повернулися назад, від контрольного пункту і сліду не залишилось. Ми кинулись їх шукати, але ніде не знайшли…
— А ви не подумали, — запитав ад'ютант, — що то могли бути переодягнені бандити?
— У посольстві ми детально перевірили, наскільки це можливо. — Гундлах повторював факти, а всі деталі пропускав, щоб не заплутати офіцерів або ж не наштовхнути їх на думку перевірити, чи він взагалі уповноважений проводити розшуки. — Це виключається, панове. Ви можете це легко з'ясувати, якщо поцікавитесь, хто там на той час здійснював контроль.
Махано кивнув і наказав помічникам звернутись до головного управління поліції.