— Я кажу відверто, бо ви не представники преси. Оті набридливі кореспонденти все перекручують і драматизують, щоб дорожче продати свою писанину. А тут і так драма в прямому значенні слова. Хто намагається драматизувати драму, той пише бульварщину… Я не знаю, хто нам завдає більшої шкоди, партизани чи праві екстремісти. Якщо з обома не можна знайти спільної мови, то по них треба стріляти і, або ж вийти з цієї боротьби переможцем, або загинути. Бачить бог, ми шукали з ними діалогу, і не лише з допомогою церкви, як ви самі вчора бачили.
— Полковнику, а що за жінка була серед черниць?
— А чому ви про це питаєте? Вона має якесь відношення до вашої справи?..
— Вона справила на мене сильне враження.
— Вона й справді незвичайна жінка.
— Ви можете про неї щось сказати, чи вона вам незнайома?
— Ми маленький народ, прошарок освічених людей у нас дуже обмежений, отже, ми знаємо одне одного, — відповів Махано зі своєю урбаністською посмішкою на обличчі. — То була Гладіс Ортега, архітекторка; вона входила до спілки християнської молоді й навчалася разом з моїм братом. Здається, архієпископ до неї дослухається. Її чоловік нещодавно загинув у партизанському загоні, й особисте горе зробило Гладіс жорстокою й рішучою — аж до радикальності. Це саме те, що може нас загубити, поляризація здорового глузду і брутальної сили. Якщо нам ніхто не допоможе ззовні, то після всього тут зяятиме прірва, через яку не можна буде знайти примирення. Ви мене розумієте?
— Та прірва може стати братньою могилою цілої нації.
— Так. Але я не згоден з людьми, які бачать у суспільстві лише два табори, що борються один проти одного, дві міцні однорідні маси, революційну і реакційну сили… Якби так було насправді, то політика являла б собою дуже просту річ на зразок дитячої гри, її практично взагалі не існувало б і було б дуже легко писати історію.
Зараз він справляв враження змученої внутрішніми протиріччями, безпорадної людини, у якої вислизає з рук влада. По ньому видно було, що в нього немає інстинктивної жадоби влади. Якби він був надто властолюбним, то менше вдавався б у філософію. Наче щоб уникнути офіційної брехні, він говорив з Гундлахом щиро, і той ніби аж переймався до нього довірою. Махано виправдував свій стриманий курс — властолюбці цього не роблять — і хоча й досить стримано, висловився проти політики США — країни, якій завдячував освітою, кар'єрою, і від якої врешті й залежав. Здавалось, він хоче сказати: ваша техніка, а наші старання. Ваше знання, а наша вольовитість — такі люди як ми, якщо нам дадуть змогу все зробити, і мій народ буде оздоровлено! І все ж Гундлах був зворушений; Махано не прагнув викликати співчуття до себе. В цю мить повернувся ад'ютант і доповів:
— Нічого, полковнику. Шеф поліції говорить, що такого випадку не було, в головному управлінні поліції теж про це нічого не знають. Всі твердять, що сьогодні вранці біля «Монтерея» не було ніякого контрольно-пропускного пункту. Якась містика.
Все. Остання надія загинула. Однак цей його крок відкрив йому очі, і тепер Гундлах уже знав, що не варто марнувати час, ходячи по установах. Якщо вже Махано, формальний глава уряду, не зміг нічого вдіяти, то що казати про інших? Украдені гроші зникли в лабіринті, в череві режиму.
— Ми матимемо цю справу на увазі, — пообіцяв полковник, — На жаль, стан фінансів не дозволяє нам відшкодувати ваші збитки. А за життя пана Дорпмюллера не треба боятися. Партизани, безперечно, знову вийдуть на вас і з вашим другом нічого не станеться. Вони не вбивають заложників, хіба що під час нападу на них самих, коли жертва обороняється. В нас не те що у вас на батьківщині або в Італії; тут не було жодного випадку, щоб когось убили, як це сталося з Альдо Моро або з Шляйєром. Викрадачі оберігають свою жертву, адже це їхній капітал… Можу я для вас іще щось зробити?
— Я був би вдячний, полковнику, якби нам видали документ, який би зобов'язував усі інстанції сприяти нам у випадку порятунку заложника.
Махано зняв окуляри з напівзатемненими скельцями, які надавали йому приреченого зловісного вигляду. Протираючи очі, він мовчав, ніби й сам сумнівався в значенні документу, на якому під президентською печаткою стоятиме його підпис.
— Якщо ви цього бажаєте, — тихо мовив він. — Як цивілізована людина ви, звичайно, вірите в силу паперу.