— Що вас непокоїть? — спитав Пінеро.
— Доля заложника. Що станеться з Дорпмюллером, коли справа зірветься?
— Ми заарештуємо ту банду й визволимо його. Таке вже двічі було в нашій практиці, і ми мали успіх, тому ви повинні покластись на нас.
— Ви вважаєте, я не маю вибору?
— Чому ж? Ви вільні обирати між нами й своїм концерном. У нас ви на перший випадок отримаєте десяті, тисяч: п'ять перед операцією й п'ять опісля. — Пінеро підрахував п'ятдесят стодоларових банкнот, взятих, очевидно, з цих самих валіз. — П'ять тисяч відразу на руки. Я думаю, непогано? Хтось інший не дав би вам зараз і п'яти мідяків.
— Кожен має свою ціну…
— Вас не так-то й важко було сторгувати. Ще сьогодні в обід ви нашорошили вуха, коли я натякнув про п'ять тисяч.
— Ви надто поспішаєте з купівлею.
— Це вигідно й для нас, і для вас.
— Я цього не дуже певен, Пінеро.
— О боже, що ж ви ще хочете? Отримаєте свого співробітника й залишитесь чистим перед фірмою.
— Ви серйозно думаєте, що все минеться добре?
— Я переконаний. І все ж мені дуже хотілося б, щоб ви потім лишилися з нами. У вас є талант…
— Облиште нісенітниці.
— Ми вас дуже високо цінуємо.
— Хто «ми»?
— Ну, скажімо, тутешні сили правопорядку. Ви й справді не знаєте, на що йдуть отримані за викуп гроші? Бандити скуповують за них зброю на чорних ринках всієї Америки. Протягом останнього року вони роздобули таким чином п'ятдесят мільйонів, а наслідок — заворушення і хаос у країні! Щоб покласти цьому край, ми повинні перекрити всі їхні джерела фінансування. Ми їх виснажимо. Допомогти нам у цьому — абсолютно почесна справа.
— Якщо зірветься, накажіть покласти мені на могилу гарний вінок.
— Та що ви, не говоріть дурниць, з вами нічого не трапиться! Поки вони розкриють наші валізи, ви будете на відстані трьох миль. Крім того, ми теж вас підстрахуємо.
— Викрадачі повинні бачити мене тільки в тій автомашині, якою я користувався досі; й з Гертелем за кермом.
— Ви хочете, щоб він був разом з вами?
— Так переконливіше.
— Слушно, зміни можуть їх насторожити.
— Гертелеві теж треба заплатити. Він мій друг і ризикує так само, як і я. Отже, повинен отримати не менше за мене.
У вікнах раптом задеренчали шибки, задвигтів увесь будинок, як пополудні в приймальні полковника Махано, згасло навіть світло.
— Бомба? — запитав Гундлах.
— Землетрус, — відповів Пінеро. — Завжди на початку й у кінці дощового періоду. Тут є якийсь взаємозв'язок з озером.
Гундлах пригадав, що в долині біля передгір'я двічі на рік бувають два підземні поштовхи середньої сили, про це розповів йому Гертель. Їх епіцентр міститься посередині озера Ілопанго, за аеропортом. Озеро являє собою заповнений водою кратер вулкана, рівень води в ньому залежить від кількості дощових опадів. Природного витоку звідти немає, але в засушливий період вода сильно випаровується, зменшуючи тиск на тоненьку вулканічну кору на дні кратера, і вона трохи піднімається, спричиняючи землетрус номер один. З травня до жовтня рівень в озері піднімався, отже, кора під тиском води знову подавалась на кілька сантиметрів: отже, тепер маємо землетрус номер два. Центральний запобіжник міської енергосистеми, зв'язаний з сейсмографом, відразу ж відключає електромережу — якщо заваляться будинки, то, принаймні, щоб хоч не загорались відразу.
Пінеро клацнув запальничкою, його силует ковзнув по стіні тінню хижого звіра.
— Це був своєрідний сигнал, який свідчить, що дощовий період офіційно закінчився, містере Гундлах. Тепер цілих нівроку яскраво світитиме сонце, це непогана прикмета для пас обох.
Тільки-но Пінеро вийшов з кімнати, зателефонував доктор Зайтц.
— Пане Гундлах, я тричі набирав ваш номер, і все марно! В чому справа?
— Чим можу служити?
— Просто своєю присутністю. Я повинен вам нагадати розпорядження торговельного радника Вальмана бути весь час у готелі. Він, як найстарший начальник — оскільки мою владу ви ставите під сумнів — і як найвищий за чином представник нашої країни, поставив перед вами таку вимогу, і ви погодились. Що ви тепер на це скажете?
— Під час вашого першого виклику, я, напевне, снідав…