— Друзі ділять усе порівно… — сказав він.
Гертель видимо злякався. Щоправда, гроші він узяв, щоб не видатись боягузом і не зіпсувати гри, але лангусти застрявали йому в горлі, й він змушений був запивати пивом, щоб не вдавитись.
— Краще не треба, Гансе… Облиш це. Якщо обман спливе нагору, вони безжально перестріляють нас та ще й Дорпмюллера на додачу. Це мені нагадує гангстерську війну в Чікаго, а ми ніби в самому її центрі, ти те й з отим негідником… У мене таке передчуття, що вони хочуть використати нас лише як приманку, а потім знищити.
Саме так, у мене теж склалося таке враження, Саме це вони й планують, через те й грошей не шкодують. Але як ми діятимемо, це вже інша справа.
— А що ти хочеш робити?
— Насамперед попередити партизанів.
— Щоб застрахувати себе? А як же ти до них підступишся?
— Принеси телефонну книгу, Петере. Може, вдасться знайти телефон. Вона повинна бути в книзі.
— Хто «вона»?
— Гладіс Ортега, архітекторка. Оскільки вона проживає легально, ми повинні її знайти.
Гертель приніс від каси неймовірно пошарпану телефонну книгу. В цьому мільйонному місті мешкало десятки людей на прізвище Ортега, проте жодної жінки серед них не було. Вони знайшли запис: «Ортега Мігель, архітектор». Гундлах висловив припущення, що це міг бути її чоловік. Але Гертель похитав головою. В Латинській Америці жінка після одруження не змінює дівочого прізвища, подружжя, як правило, має різні прізвища, в той час як діти носять обидва; в наступному поколінні друге прізвище відпадає… Нервуючи, Гертель знову ставав надто балакучим.
— І все-таки треба спробувати, — мовив Гундлах, виписуючи з книги номер. — Зрештою, вони можуть просто знати одне одного.
В харчівні було дуже гамірно, довелося розплатитись і пошукати кращого місця. Наближалася комендантська година, й усі ресторани та інші подібні заклади швидко порожніли, наступала парка ніч. Кількома сходинками в зеленому освітленні неонових ламп вони зійшли у бар «Лагуна Верде». Там уже не було жодного відвідувача, й господар зіставляв на столи стільці. Гундлах замовив американське віскі, щоб від них мали хоч якусь виручку, й коли зі склянкою підсів до телефону, Гертель увімкнув за його спиною музичний автомат.
Їм пощастило, трубку підняв Мігель Ортега. Відчувалося, що він знає телефон колеги, проте не наважується відразу назвати номер чи дати адресу.
— А хто ви такий? — запитав він.
— Я архітектор із Страсбурга, — відповів Гундлах французькою мовою, бо тутешня інтелігенція віддавала перевагу саме їй. Настала пауза. Гундлах розумів англійську мову і міг нею сяк-так користуватись, італійську знав вільно, зате французькою володів як своєю рідною, відчував усі її тонкощі; тільки акцент у нього був як у ельзасця, його іспанська мова була бідна, він знав, може, з тисячу слів, розмовляючи з полковником Махано, Гундлах змушений був раз по раз переходити на англійську. Основи іспанської мови він здобув на швидкісних курсах, багато допомагало також вивчення в школі латини і спорідненість іспанської мови з Двома іншими романськими мовами, які він засвоїв раніше. Так само орієнтувався Гундлах і в португальській, в його вустах вона так само, як надто збіднена іспанська, дуже нагадувала так звану базову латину, якою користувались римські легіонери.
— Ви приїхали до нас як архітектор? — запитав нарешті Ортега.
— Ні, як турист, сеньйоре. Але я член комісії захисту прав людини.
Цей аргумент мав би вплинути, проте Ортега й досі не наважувався називати номер, він попросив, щоб Гундлах дав йому свій телефон, і пообіцяв незабаром подзвонити.
— Тільки, будь ласка, не примушуйте мене довго чекати. З певних причин я телефоную не з готелю, а з одного бару і скоро, як ви знаєте, не можна буде виходити на вулицю. — Він поклав трубку.
— Ну що, виходить? — запитав Гертель.
— А чому нам увесь час повинно не щастити?
Вони подивились на годинник — двадцять хвилин до дев'ятої. Таксі в цей час уже не можна було зловити. Машина Гертеля стояла за рогом, і вони вирішили переночувати в готелі «Каміно Реаль», Гертель міг улаштуватись на дивані. Зараз їм все-таки краще бути разом.
Гундлах випив віскі, це зігріло його, в роті поширився приємний запах, і незабаром алкоголь перейшов у кров. За його спиною Хосе Фелісіано співав романтичну пісеньку «Дитя природи» — про хлопчака, що вирушив у широкий світ шукати щастя. Мелодія роз'ятрила Гундлахові душу. Він не чув цієї пісні вже, мабуть, з рік, тому від слів «по морях далеких і чужих краях» в нього аж мурахи повзли по спині: йому здалося, ніби з-за темних хмар раптом бризнуло яскраве проміння сонця. І чарка віскі, й ця пісня переповнили його серце. Він навіть не знав, чому його так схвилювали останні слова: «Адже найбільше в світі щастя — коханим бути і кохать». Можливо, тому, що після того літа, проведеного з Сільвією під час його першого життя, він більше не знав такого палкого кохання, про яке з такою щирістю співав Фелісіано: «коханим бути і кохать». В цьому — цілий океан наївних почуттів; очевидно, то і є щастя. Кінець мелодії тільки полоскотав нерви, зате голос співака, зблиснувши, мов ніж, різонув по серці.