Але ні скульптури Аполлона, ні водограю Гундлах ніде не бачив. Може, це не тут? Десять хвилин до п'ятої; де ж та жінка? В парку не видно жодної душі. Жодної прикмети, що вона тут… На майданчику видніла статуя богині щастя, з бронзового рогу достатку якої, очевидно, били фонтани, якщо ввімкнути крани. Ортега переплутала богиню щастя з богом мистецтва, для архітектора це було навіть дивно. В напівкруглій ніші з тисового живоплоту стояли мармурові бюсти, які, за підписами, зображали Карло Гольдоні, Енріко Карузо та співачку Каталані.
Найближча до фонтану лава була обернена на схід, над нею широким шатром нависало лапате віття пінії, що м'яко лягало на сталеву решітчасту підпору. Всівшись, Гундлах відчув, як від ранкової прохолоди по спині пробіг легкий дрож, і задоволено схрестив на грудях руки. Він чекав, відчуваючи щось більше ніж звичайне хвилювання перед побаченням, це вже було повнокровне інтенсивне життя, але що ж воно йому готує? Гундлах добре виспався й був у злагоді з самим собою. В ці хвилини він усвідомлював, що справді живе. Він, Ганс Гундлах, діє за власною волею. Перестав бути шаховою фігурою, якою совають туди й сюди, перестав грати роль, від якої його нудило, бо знав текст напам'ять. Це і було життя! Воно, нарешті, повернулось до нього.
На тлі небосхилу поволі блякло світло ліхтарів, схилами гори з боку аеропорту під радісний щебет птахів піднімався новий день. Над дахами будинків немов розпливались ніжно-зелені та яскраво-рожеві барви — кольори впевненості, промені надії. Ортега пообіцяла прийти. Але про непунктуальність жінок пишуть у всіх романах! Гундлах був певний — вона дотримає слова. Цього разу побачення не може зірватись, це просто виключено. Хто сповнений таким бажанням, у того все повинно бути добре. «Наше сонце не заходить», — думав Гундлах. Ці слова він чув од батька. Найкращі парфуми для чоловіка — успіх.
За дві хвилини до шостої поза верхнім краєм парку проїхав японський легковий автомобіль. У сутінках Гундлах не розгледів кольору, проте йому здалося, ніби це той самий жовтий «датсун», що їхав за ним першого дня з аеропорту. Машина об'їхала кругом парку й зникла за деревами. Очевидно, викрадачі перевірили, чи немає засади, бо незабаром знову з'явились. Мотор заглух, тихо клацнули дверцята. «Японці все копіюють, — подумав він, — але їхні конструктори не такі нездари як американські, вони будують чудові моделі на європейських задніх мостах».
Проте справжнім дивом була жінка, що вийшла з машини, — модель початку п'ятдесятих років, досконала модель, бо й сьогодні бог творив не кращих. Гундлах чув цокання її підборчиків асфальтовою доріжкою, що навкіс перетинала парк, то були кроки високої стрункої жінки, яка не дуже поспішає. Обминувши фонтан, вона підійшла до лави, вбрана сьогодні в легкий темно-зелений костюм, який доповнювали рукавички й елегантна сумочка. Примхливий погляд, очевидно, був камуфляжем, зате які витончені манери, скільки елегантності! Вершина досконалості жіночої вроди… Гундлах підвівся й ступив їй назустріч.
Гладіс Ортега закам'яніла, мов та статуя:
— Ви?! Що це означає?
— Ну, ми ж домовились.
Вона перелякалась, подумавши, що потрапила в пастку, через те він поспішив її заспокоїти, перш ніж вона чкурне назад до машини.
— Вчора біля дев'ятої години вечора ми з вами розмовляли телефоном. У вас по-французькому виходить краще, ніж у мене — по-іспанському.
Гундлах легко знаходив спільну мову з молодими, вродливими й навіть розумними жінками, його поводження вселяло в них довіру, їм подобалася його діловитість і дотепність, він не буй бундючним і зарозумілим. Гундлах і тепер покладався на це, але не справив на неї жодного враження.
— Ми наводили довідки в «Шератоні», — сказала Ортега. — Там справді живе той чоловік, з яким я вчора ввечері розмовляла… Що ви з ним зробили?
— Викрали й перевели в «Каміно Реаль»… — Гундлах розповів їй про свій трюк, без якого йому не пощастило б її побачити. Отже, до певної міри він задоволений своїм вчинком. Ситуація була діаметрально протилежна тій, під час їхньої першої зустрічі. В Ортезі не лишилось і сліду колишньої зверхності, це робило її вразливою й симпатичною. То було не збентеження або ніяковість, викликана тим, що вона запізнилась і переплутала статуї; Ортега просто неспроможна була в цю мить думати! — Вам нема чого мене боятися. Я ж не виказав вас у будинку священика! А тоді це було б набагато простіше зробити.