Перед «Каміно Реаль» Гундлах раптом звернув увагу на те, чого не помітив удосвіта, виходячи з готелю. Машину, яку він увечері лишив перед входом, хтось перевів на стоянку. Піднявшись у номер, він запитав про це в Гертеля, але той відповів, що не виходив з готелю. Гертель уже замовив у номер розкішний сніданок на двох і, виголосивши тост за друга, взявся до яєчні з шинкою; на столі ще стояли запечені плоди з сиром, апельсиновий сік і кефір. Здавалося, він збирається наїстись на цілий день. Крім того, він уже озброївся, купивши револьвер на чорному ринку, не виходячи з приміщення, бо цей «ринок» був списком телефонних номерів. Перед ним лежав шестизарядний магнум. Гундлах пригадав, що японець, з яким летів у повітряному таксі, саме про цей револьвер говорив як про «найпотужніший з усіх видів ручної зброї». Револьверне дуло було завдовжки понад шістнадцять сантиметрів.
Його «власний» пістолет був дещо застарілого зразка. Для порівняння Гундлах навіть вийняв його з кобури, але, коли поклав поряд з револьвером, то побачив у стволі щось біле — згорнений трубочкою клаптик паперу. Хто, крім Гертеля, міг його туди запхнути? Витягши папірець, Гундлах розгорнув і прочитав одне-єдине речення: «Обережно, хлопче, це не іграшка!» Який безглуздий жарт!..
— Воно наче й дотепно, Петере, — сказав Гундлах, — але в твоєму віці таке вже не личить робити.
— Ти що, це не моя записка!
Виходить, її вклав хтось інший. Але коли, хто й навіщо? Одне він добре пам'ятав: коли вчора опівдні клав пістолет на стіл у конторі філіалу, записки ще не було; та й тоді, як купували кобуру, теж. Про пістолет у багажнику не знала й поліція, та їй було й не до того, її цікавили гроші… Це не просто жарт, хтось хотів їх залякати, і йому це вдалось. Спохопившись, Гундлах приклав пальця до губів. Не слід говорити вголос, адже тут, напевне, є мікрофон. В Гундлаха стиснулось під грудьми.
— Ну, як, подобається? — запитав Гертель, щоб порушити напружену тишу. — Власне кажучи, я хотів купити магнум з коротким стволом, або кольт.
— А що, ті стріляють краще?
— Ні, просто кращі на вигляд. Але була тільки стара модель «Вікторія» й армійський револьвер, та він для мене надто важкий.
«Неначе хлопчик, просто схибнувся на зброї», — подумав Гундлах. Раптом він помітив, що під запобіжник його парабелума щось укладено. То був всього лиш маленький уламок леза безпечної бритви, але він заблокував затвор і не дав би вистрелити. Гундлах вийняв магазин і виявив ще один сюрприз: у трьох верхніх патронах не було куль. Якби він вистрілив, гільза лишилася б у затворі, зброю було б виведено з ладу. Він мовчки вийняв холості патрони й перезарядив пістолет з Гертелевих запасів.
— Ну й халепа, — тільки й сказав Гертель. Гундлах був тієї самої думки. Вчора по обіді Гундлах розлучався з пістолетом тільки двічі: залишав його в машині, йдучи до банку й, звичайно ж, не брав на аудієнцію до Махано, бо ще, чого доброго, могли подумати, ніби він планує замах. За ті дві-три години, поки вони перебували в президентському палаці, можна було впоратися з усім, особливо якщо маєш ключі від машини. Бо ж дверцята були згодом так само добре замкнені, як і тепер, коли він її бачив унизу, щоправда, на стоянці, а не перед під'їздом, де він її увечері залишив.
У філіалі завжди зберігався дублікат ключів, але дзвонити й перепитувати вони не наважились, бо Зайтцові могло спасти на думку забрати в них машину. Лишалося два пояснення: або до їхньої машини підійшов ключ «датсуна», яким їздили викрадачі, або ж ключі підібрали детективи — помічники Пінеро. Гундлах був схильний думати, що все то витівки Пінеро. Проаналізувавши все це, він занепав духом. Гундлах збирався помститися Пінеро, але ж як, коли в того стільки сил? На якусь мить йому подумалося, що ця справа — не для них. Раптом у нього з'явилося бажання втекти, спакувати валізу й накивати п'ятами.
Але тут задзвонив телефон. Гундлах підняв грубку й почув голос Ортеги:
— Ви готові? Їдьте до готелю «Хаятт-президент». У реєстратурі запитаєте сеньйора Дельгадо.