— Він буде приймати?
— Про це він сам вам скаже.
І розмова обірвалась.
«Хаятт-президент» був один з найновіших готелів столиці — величезна споруда з чотирма чи п'ятьма прибудовами, що розходились у різні боки, в довідці концерну він ще не значився. Це ще один недолік писанини докторів Коха і Коха з групи аналізу прес-центра Рейнського акціонерного товариства. Гундлах знав, що Хаятт не був великою фігурою в історії країни, проте це питання його зараз мало цікавило. Він зайшов до реєстратури й спитав пана Дельгадо.
— Він уже поїхав, — сказав черговий.
— Може, щось переказував для мене? Моє прізвище Гундлах.
— Ви містер Гундлах?!
— А чому це вас дивує?
— Хвилин зо три тому якийсь пан прийшов і сказав, що він ваш приятель, сер. Ми й віддали йому записку містера Дельгадо.
— Це непорозуміння. А який на вигляд отой мій приятель?
— Досить приємний, приблизно ваших літ, такого спортивного складу, судячи з акценту — американець із Штатів… Хвилинку, записка, здається, ще тут. Він прочитав її й повернув.
Черговий нахилився й дістав записку, — очевидно, з корзинки для паперів. Під фірмовим штампом готелю було зазначено час (7 годин 34 хвилини ранку), далі йшов текст англійською мовою: «Містере Гундлах, пропоную вам поїхати в неділю на екскурсію до Сансонате. Цьому місту вже 400 років, воно розташоване за 40 миль на захід від столиці. Особливої уваги заслуговує собор, головна баня якого крита білою порцеляною. Їдьте повільно, по той бік Панамериканської автостради я, можливо, вас наздожену. Якщо ж ні, тоді знайдете мене пізніше в готелі «Регіс». Матимете можливість помилуватись чудовими краєвидами, це не партизанський район. Ваш Мануель Дельгадо».
Гундлах сунув записку до кишені, подякував і пішов, а під ложечкою в нього знову засмоктало. Нінеро діяв швидше за нього, як справжній пройдисвіт. Цей детектив, очевидно, довіряв Гундлахові, проте нічого не полишав на самоплив. Замість того, щоб їхати за ними своїм «фальконом» і коригувати по радіо дії своїх спільників з поліції, він просто спритно розвідав маршрут і навіть його кінцеву точку.
Коли Гундлах сів до Гертеля в машину, на думку йому спало ще одне. Якщо Пінеро нічого не полишав на самоплив, то, мабуть, він, маючи ключ, і тут поставив підслуховуючий прилад. Чи в суцільній металевій коробці це неможливо? Певне, для цього ж потрібно мати якусь приховану антену або використати антену автомобільного радіоприймача? Гундлах цього не знав, але на всяк випадок подав Гертелю знак, що не слід казати нічого зайвого. Потім мовив:
— Їдемо Панамериканською автострадою.
— Слава богу, що хоч не старим маршрутом. — Збагнувши причину небагатослівності Гундлаха, Гертель увімкнув радіо: бува прохопиться зайвим словом. — Якби знову довелось їхати дорогою номер п'ять, я б уже не витримав.
Вони заправились на південно-західній околиці міста й у промінні ранкового сонця, що світило їм у спину, незабаром вибралися з широкої долини. Першокласна бетонна дорога перетинала пасмо порослих пралісом гір, які оточували Сан-Сальва юр. Обабіч автостради тяглася зелена стіна густого, м'ясистого листя, ліан і орхідей та іншої тропічної рослинності, чиї полум'яно-яскраві квіти поширювали важкий запах. На поворотах з'являлося сонце і, ковзнувши променями по листі, розсипалося в краплях роси тисячами іскринок. Іноді навіть крізь рокіт мотору ставало чути шум гірських потоків, переповнених зараз, у кінці дощового періоду.
— За селом повернеш ліворуч, — сказав Гундлах, розгорнувши на колінах карту. Він часто озирався, і хоч здавалось, ніби ніхто за ними не їде, але сумніву не було, що їх тримають на мушці. Вони їхали ніби із заткнутими ротами, не зважуючись говорити навіть про незначне, стороннє, дарма що Гертелеві це завжди приносило полегкість.
— Незабаром нюхатимемо перуанський бальзам, — озвався він, коли звернули з Панамериканської автостради. — Справжній бальзам видобувають саме в Сальвадорі, бо лише тут, біля Соламенте, росте бальзамове дерево, більш ніде в світі його немає.
Дорога була добра, тільки трохи вужча, вони проминали села, відразу ж забуваючи їхні назви. Коли вирушали із столиці, стояла приємна прохолода, а тепер у бляшаній коробці машини стало досить жарко. Вони минули схожі на великий парк гори, де паслись череди корів, далі тяглись плантації цукрової тростини й кавові дерева, подекуди траплялись індіанські селища з закуреними, критими пальмовим листям або дерном хатками, далекими від гігієни і цивілізації. Просто край дороги валялись обвуглені головешки, з улоговин і вигрібних ям нестерпно смерділо.