Ще на заправочній станції вони купили кока-коли. Гундлах відкрив пляшку й подав Гертелеві:
— Дельгадо попереджав, щоб ми їхали повільно.
Гертель зменшив газ і ковтнув з пляшки, а Гундлах відчув себе ніби приманкою для обох сторін. Ішлося вже не про гроші, бо ті й ті знали, що доларів у валізах небагато; лишалася просто зненависть. І ті, й ті жадали крові, це стало звичайним полюванням на людей, лихоманка охопила й Гундлаха. В ньому закипала лють до Пінеро, який так підступно його ошукав, а тепер ще й перетворив у приманку, але нехай начувається, негідник. З'явився чудовий шанс помститись йому. Гундлах уявив собі, що на місці фіктивної передачі грошей партизани тримають у засідці загін, з яким не під силу справитись, звичайно, і сільській поліції. Друзі Гладіс Ортеги мали досить часу, щоб улаштувати засідку й серед дороги, що для Пінеро могло виявитися несподіванкою.
— Щось не сходиться із запискою Дельгадо, — озвався Гертель. — Нижче від озера Ісалько починається партизанський район. Усе передгір'я вулканів небезпечне. І чи випадково ми знову їдемо до нашого колишнього будівельного майданчика? За Сонсонате — Акахутла, де ми реконструювали порт, найкращий у країні. Може, це поганий знак…
«Дуже добре, — подумав Гундлах. — Отже, біля озера Ісалько». Але раптом йому майнуло, що все може обернутися зовсім по-іншому, якщо Пінеро відчув пастку. Недаремно ж він хотів вивести з ладу пістолет, мабуть, уже як останнє попередження, потім перевів на стоянку їхню машину й нарешті побував у готелі «Хаятт-президент»… Це безумовно означало, що він увесь час підслуховував їхній телефон. Від такого можна було всього чекати. Зрештою він міг навіть тримати під постійним контролем телефон Гладіс Ортеги, міг дізнатися, що їй учора ввечері дзвонили з бару «Лагуна Верде». Побувавши в барі, Пінеро легко міг навести довідку, хто звідти телефонував, а потім чекав дзвінка! Бармен мусив запам'ятати своїх останніх відвідувачів, тим більше, що вони замовляли дороге віскі.
Гундлах майже нічого не помічав довкола, йому здавалося, що його наскрізь пронизували поглядами. Від цієї думки боляче стискалось серце, а в горлі пересохло й страшенно захотілось пити. Він помацав під сидінням, де лежало ще багато пляшок, і відчув щось липке. Він витяг ту річ на світло. То була грудка вже знайомої пластмаси, вагою, може, з півкілограма, як і та, що лежала тоді в багажнику. З неї звисав коротенький провід. Гундлах пом'яв пластмасу й виявив усередині циліндричний капсуль, завбільшки з наперсток. «Детонатор!» — обпік його здогад. Це вже було не застереження. Виходить, Пінеро все знав і запланував убивство… Отже, гра скінчилася.
— Зупинись! — крикнув він до Гертеля. — Тут вибухівка!
— Викинь її, — відповів Гертель, який не бачив детонатора, бо пильнував за дорогою.
Вони під'їздили до річки. Перед самим мостом повз них шаснуло «шевроле» з п'ятьма пасажирами. Гундлах жбурнув свою знахідку в воду.
— Стій, тут, здається, ще є! — знову крикнув він.
Позавчора в багажнику теж було дві грудки пластика, сьогодні ж він виявив ще й детонатор, але Гертель не хотів зупиняти машину на мосту, він просто не вірив у небезпеку. Тоді Гундлах повернув ключ запалення й щосили потяг за ручне гальмо. Машина зупинилась уже на протилежному березі.
— Спокійно, не треба нервувати, — сказав Гертель. — Це знову блеф.
Позад них зупинився високий «рейнджровер», з кабіни виглянув сальвадорець.
— У вас аварія? — запитав він. — Може, допомогти?
Гундлах виліз із машини, намагаючись збагнути, що, власне, діється. Він знав од Гертеля, що тутешні водії завжди допомагають один одному в дорозі, але така швидка допомога його насторожила ще більше. В «рейнджровері» було повно пасажирів — самі чоловіки, очевидно, рибалки, бо нагорі були прив'язані вудочки. «Хто ж це такі?» — думав Гундлах, ідучи до них.
— Тиск мастила впав, — сказав він, лише щоб виграти час. — Лампочка горить. Може, у вас є в запасі?
— На жалі», немає, але я можу взяти вас на буксир. До заправної станції недалеко.
«На буксир…» Ці слова блискавкою вдарили Гундлаха, і він ураз усе збагнув. Ніхто в світі не міг би зараз примусити його знову сісти в машину. Але як витягти звідти Гертеля, який так нічого й не збагнув? Гундлахові аж тепер упало в око, що вже давно не було зустрічного руху, ніби десь попереду перекрита дорога, а позад них, на пагорбі, стояла третя машина, схожа на «фалькон». Гундлах знав, що це досить популярна модель мікролітражок середнього класу з досить дешевим обладнанням салону і хромованою штангою над переднім сидінням, як у таксі. Завдяки потужному мотору вона може розвивати швидкість до 180 кілометрів на годину. Хто не гониться за престижем, їздить на «фальконі». Вона зупинилась у затінку, тому звідси не можна було розгледіти колір. Дивно, чому ця машина теж стоїть, та ще й так далеко — метрів за триста?.. Ці думки, випереджаючи одна одну, роїлись у голові Гундлаха, до того ж йому хотілось якомога швидше витягти з кабіни Гертеля, кинути машину й повернути додому пішки чи автобусом, утікати, аби тільки душа в тілі!