В цю мить над гладінню річки вдарив фонтан, а потім почувся страшенний вибух, і Гундлах відчув — щось болісно кольнуло його під ліву лопатку. Він обернувся, побачив, що горить їхній автомобіль, і кинувся на допомогу Гертелеві. Гундлах зрозумів, що в машині вибухнула друга міна. Підломлювались ноги, в обличчя пекло вогнем, йому здавалось, він задихається від напруження, немов уві сні, й на превелику силу рухається. Потім хтось ухопив його попід пахви, потяг назад і штовхнув у чужу машину.
— Ви повинні його врятувати… — Гундлах щось проковтнув, але рот знову наповнився рідиною, він витер рукою губи й побачив на пальцях кров.
«Рейнджровер» на безпечній відстані обминув палаючу машину й на повному газу понісся в напрямку гір.
— Що рятувати? — запитав хтось гортанною іспанською мовою, коли автомобіль за наступним пагорбом звернув з автостради. — Вашого друга розірвало на шматки. Біля машини лежали тільки ноги.
В перші дні Гундлах, повільно одужуючи, був зайнятий тільки собою, своїми болями. Незабаром він збагнув: йому пощастило. Осколок, що влучив йому у шосте ребро, мав би по прямій досягти серця, але, наткнувшись на ребро, не зміг його пробити, ковзнув убік, бо був не досить твердий та й швидкість мав не дуже велику. То був не осколок гранати чи снаряда, а шматочок бляхи від кузова автомашини, який застряв у нижній частині лівої легені. Лікар, який все це розповів, витяг той осколок довгим пінцетом. Тепер усе звучало ніби й просто, але операція була пов'язана з великим ризиком: довелося розітнути грудну клітку, зробити так звану торакотомію, — одне слово, він був на волосинку від смерті.
Це була не міська хірургічна клініка, а польовий лазарет партизанів. Багатьох інструментів і приладів не вистачало, але до таких поранень тут звикли і відразу ж поставили правильний діагноз: пневмоторакс. Осколок бляхи застряв на глибині семи сантиметрів у м'якій тканині, розітнувши немов ножем судини, з яких у грудну порожнину витікала кров. Гундлах втратив півтора літра, тобто майже четверту частину всієї крові. Крізь рану між ребрами, через поранену плевру заходило повітря, ще більше загострюючи і без того критичний стан. Легеня з боку серця, за свідченням хірурга, повністю відмовила, і дихання організму забезпечувала тільки права легеня. В такому стані, як сказав доктор Діас, хворий довго не протяг би, оскільки все в грудній порожнині змістилось вліво, даючи сильне навантаження на серце, яке аж калатало в середостінні грудної клітки. Тому Діас прямо без наркозу засунув між ребер у плевральну порожнину товсту голку, відсмоктав спочатку кров, а потім повітря, що туди потрапило. Після цього рану міцно забинтували. Пробитий осколком отвір у грудях між ребер також зашив. Та рана була досить маленька, отже, незабаром інкапсулювалась і загоїлась. Гундлах, зліплений з крутого тіста, стійко витримав конячі дози ліків і пролежав лише десять днів.
За тиждень він уже виходив з приміщення. Де він зараз, що буде з ним далі? Він нічого не боявся, але почав замислюватись над багатьма питаннями. Звичайно, його лікують, проте й стережуть. Він міг ходити в розташуванні табора лише в полі зору вартового. Його статус був йому невідомий. Сидіти Гундлах міг ще лише між стільцями — не дуже зручна поза, але колись все це мусило скінчитись.
Одного разу лікар повів його на край кратера, який круто спадав до зеленаво-жовтого, мов сірка, озера.
— Ніхто не знає, яке місце бог обрав для раю, але принаймні не це, — мовив лікар Діас, юнак, який, очевидно, після закінчення навчання проходив практику в джунглях. Дорогою назад, сягнувши поглядом у долину, він сказав:
— Люди отам, унизу, важко працювали, найкращі свої роки віддавали плантаціям і тривалий час не ставили ніяких запитань.
— А тепер запитують?
— Так. І одержують відповідь. Ви вже її чули.
Гундлах кашлянув, під лопаткою боляче кольнуло. Туга пов'язка не давала дихнути на повні груди.
— Що ви збираєтеся зі мною робити?
— Поставити вас на ноги.