На звороті було дописано: «Ви, очевидно, теж відчули, що партизани, незважаючи ні на що, досить пристойні люди. Мені жилося в них непогано… Ми повинні їх зрозуміти, тим більше, що, як мені здається, за кілька років вони все тут візьмуть у свої руки — всю країну, як у Нікарагуа. І вони мають на це повне право так само, як там, в Нікарагуа».
Звичайно, це могло бути сказано для красного слівця, своєрідний жест вдячності, продиктований страхом або радістю, яка на нього чекала. Як відомо, в неволі з викраденими особами траплялися психози, внаслідок чого жертва заявляла про солідарність зі злочинцями; подібний випадок стався кілька років тому зі співробітниками західноберлінської фірми Лоренц. Там дійшло навіть до братання жертв з тими, хто в даний час мав над ними владу, тобто, з викрадачами. Але Дорпмюллер не був боягузом. Навряд чи він написав би всупереч своїм переконанням. Ні, він написав те, що думав.
Який приголомшливий поворот справ. Гундлах думав над цим цілий день і до півночі. Зрештою він сам запропонував себе в тому маленькому італійському парку. Якщо Дорпмюллер турбується за нього, то, мабуть, думає, що він хоче реабілітувати себе перед концерном і врятувати кар'єру. Очевидно, в Дорпмюллера теж не лишилося вибору, він просто повинен виконувати розпорядження. Але що ж спонукало викрадачів піти на такий крок? Вони відпускають його без викупу! Після розмови з Гундлахом вони навряд чи розраховували отримати викуп і за нього. Шаховий хід був такий загадковий, що Гундлах не міг його пояснити.
Гундлах так і не міг зрозуміти мотиву. Зрештою ж, їм потрібні були гроші для закупок на чорному ринку всього необхідного, чого не здобудеш у бою. В цій невидимій громадянській війні супротивні сторони покривали свої витрати з чужих кишень, в основному коштами свого ворога. Армія й сили правопорядку утримувалися за рахунок податків і експлуатації трудящих, а також за рахунок допомоги США, тобто теж з народної кишені. Ліві сили в різний спосіб вилучали частину прибутку концернів. Армії споконвіку любили поживитись за рахунок ворога… У таких роздумах Гундлах провів майже півночі, і в глибині його душі зростала симпатія до тих, хто, як йому здавалось, умів бути великодушним. Бо вони вчинили таки великодушно, а може, просто далекоглядно. Очевидно, відпустили Дорпмюллера, не взявши за нього викупу, через те, що він, Гундлах, попередив їх про підступні плани Пінеро. Мабуть, зробили з цього висновок, що Гундлах схильний перейти на їхній бік.
Гундлах ще довго не міг заснути. Надворі знявся вітер, і свіже повітря потрапляло й під протимоскітну сітку. Гудлах попав сюди через отой заряд вибухівки, він відчував вину за той вибух і за смерть Гертеля. Адже той вагався, і тільки він, Гундлах, в запалі втяг його в цю справу! Гундлах в уяві побачив, що вони з Гертелем сидять у приймальні полковника Махано і Гертель говорить: «Краще не треба, Гансе… Облиш… Це гангстерська війна, вони нас нещадно перестріляють».
Видиво змінилось, приймальня з усіма картинами колишніх володарів палацу перетворилась на клітку для птахів, на порожніх рамах з-під картин гойдаються папуги, паскудять прямо на паперові серветки, якими по щиколотки усипана підлога, і скрипучими голосами хором повторюють: «Нещадно, нещадно!»
Гундлах прокинувся з напівсну. Подібні сни він не раз бачив після того вибуху. Напевне Гертель передчував, чим може все кінчитись, але не хотів бути боягузом і твердо став на бік Гундлаха. Його захоплення Гундлахом було сильнішим за страх. Так, а він, Гундлах, його підвів… Ця думка була нестерпною, він не міг змиритися з нею, бо в дійсності ж убивцею був Пінеро. Гундлах повторював про себе ті слова, і це трохи заспокоювало. Але почуття гіркоти не проходило. Він не зміг поквитатися з Пінеро, недооцінив його. І до речі, вже вдруге.