Выбрать главу

Для Гундлаха псе це було несподіванкою. Подорожувати разом з цією вродливою жінкою по Європі — в його уяві вмить спливли картини, які не залишали його байдужим. Незважаючи на свою діловитість, Ортега була його єдиною спокусою.

— Супроводжувати як перекладач чи як агітатор? — не зразу озвався він.

— Як людина, котра на власні очі бачила, що тут діється, й не побоїться сказати правду… Чого ви на мене так дивитесь? Вам це не подобається? Ви можете, звичайно, відмовитися, назвіть лише причину.

— По-перше, я не маю паспорта…

Гладіс Ортега аж зраділа. Гундлах дивився, як жінка порпається в торбинці; ні, вона не всміхалась, і все ж його дивувало, як швидко змінюється в неї настрій.

— Ви нас недооцінюєте.

Гладіс поклала перед ним французький паспорт з його фотографією: Жан Рокемон, народився 11 грудня 1944 року в Страсбурзі. Той самий паспорт, який обіцяли Гертелю і за який він уже навіть заплатив завдаток. Це свідчило про те, що підпілля має тісні зв'язки з чорним ринком і користується його послугами.

Паспорт мав досить переконливий вигляд, на відповідних сторінках стояли візи країн, які не викликали підозри. Останньою була відмітка: «Сан-Хосе, Коста-Ріка», візи Сальвадору в паспорті не було зовсім.

— Це позбавляє можливості вилетіти з аеропорту Ілопанго, — мовив Гундлах.

— А ми й не полетимо з Ілопанго. Моє обличчя відоме нашим властям, та й ваше, мабуть, також. Ви могли б хоч раз відмовитись од комфорту? Лікар вважає, що ви вже цілком здоровий і можете подорожувати будь-яким транспортом.

Вона намалювала їхній маршрут, принаймні першу його частину. Гундлах слухав, зачарований не так змістом сказаного, як її спокійним голосом. Вже завтра вони повинні бути в північній провінції Чалатенанго, а звідти через Гондурас, таємно, з допомогою зв'язкових вийти до Карібського моря. Там їх як туристів перевезуть човном через затоку до Белізу. А звідти, вже літаком, зі справжньою візою, вони вирушать прямо до Мехіко — осередку сальвадорської еміграції.

Все це легко злітало з вуст Ортеги, неначе їй просто не хотілося вдаватися в подробиці. Щоправда, деякі деталі вона згадувала, але лише для того, щоб заспокоїти Гундлаха. Перехід через кордон для неї був просто дрібничкою, певно, Ортега здійснювала такі подорожі не раз. Вродлива й незворушна, сиділа вона зараз перед ним, як тоді, в ресторані готелю. Його поступово охоплювало радісне передчуття — подорож разом з цією жінкою обіцяла багато.

— Чого ви сподіваєтесь від Європи? — запитав він, хоч, здається, вона йому це вже пояснювала.

— Там знають лише позицію хунти. Нехай побачать, що ми не звірі.

— Для цього треба посилати саме таких жінок, як ви…

— Годі вам! — Гладіс пильно глянула на нього, ніби намагалася збагнути якусь дуже важливу для себе істину. — Зараз не час для фліртів, справа досить складна. Очевидно, на уряди не слід покладатися, якщо нас взагалі там приймуть. То або союзники Сполучених Штатів, або ж залежні від них, і не зважаться ставати в них на шляху. Але ліва преса, безперечно, може підтримати нас, й частина населення також. Я не дуже сподіваюсь на керівників християнських партій — скоріше нас підтримають їхні молодіжні організації та низи.

Гундлахові важко було стежити за її думками, але він відчував, як до нього повертається життя. Час заціпеніння й чекання минув.

9

Після кількох тижнів одноманітного життя в партизанському загоні світ здавався оновленим. Край плантації цукрової тростини вони чекали на міжміський автобус. Незабаром з'явилася стара машина з поетичною назвою «Баронеса». Попереду було повно пасажирів, у вантажному відділенні чого тільки не напхано: кокосові горіхи, всілякі речі домашнього вжитку, мішки з бобами, навіть кози та кури. Гундлах умостився біля дверей і, виставивши назустріч вітрові руку, милувався краєвидами. Він і досі не міг отямитися від такої раптової зміни. Ще недавно його гнітила бездіяльність і апатія, й раптом протягом одного дня стільки подій.

Нещадно пекло сонце. За вікном потяглася рівнина без жодного дерева. Нарешті вдалині забовванів ліс. Але то виявилася плантація кавових дерев, які кидали на землю густу тінь. Там, за колючим дротом, із настанням сухого літа, як от зараз, починалось збирання спершу зелених, а згодом і стиглих кавових плодів. Їх, як розповідала Ортега, очищали від шкаралупи, мили й засипали в сушильні печі. Вона показала присадкуваті, криті пальмовим листям мазанки. Не в кожній хижці можна було побачити навіть коров'ячу шкуру замість ліжка, люди спали просто на долівці. Маєтки землевласників і цукрові заводи водій обминав, бо там була дуже небезпечна варта — бандити на службі в багатіїв.