Двічі бачили солдатів: спочатку під містечком Санта-Ана, яке вони обминули, зробивши гак, а потім при переїзді через Панамериканську автостраду, їхню колимагу не зупинили, хоч Гладіс Ортега вже готувалась до цього: Гундлах — французький турист, який вивчає життя місцевого населення, а вона — його перекладачка. Вона сподівалась, що в таких ролях вони не матимуть перешкод. Її низький мелодійний голос додавав Гундлахові впевненості. Вона сиділа поруч, сповнена життєвих сил і така приваблива, напівзатуливши обличчя сонячними окулярами, які загиналися скельцями аж на скроні. Її шаль хвилювалась од вітру, жінка сиділа в недбалій, але елгантній позі — очевидно, не боялась, адже тут вона була вдома й знала, що до чого. Якийсь час Гундлах почував себе добре, але незабаром йому знову стало нудно. Хотілось активної діяльності, самостійності не лише у виконанні завдань, а й у взаєминах із Гладіс. В її ставленні до нього відчувалась зверхність, як і під час їхньої першої зустрічі в «Каміно Реаль», коли він, випивши, спочатку був прийняв її за повію. Очевидно, нею заволодіти було так само важко, як і акціями компанії «Даймлер-Бенц».
Щоразу, коли автобус зупинявся, здіймалась хмара куряви, палила нестерпна спека, але дороги, навіть далекі від головних артерій державного значення, були на диво добрі, іноді навіть асфальтовані.
Автобус ходив до розташованого в горах невеличкого провінційного містечка Ла-Рейна, в якому стояв гарнізон і збирався ярмарок. Приїхавши туди, вони знайшли закусочну, схожу на шинок, де продавали горілку на розлив, але їм тут засмажили яєчню із зеленим перцем, від якого пекло в горлі. Ортега розповідала, що «футбольна війна» в липні 1969 року почалася саме и цих краях. Під час відбіркового матчу на першість світу зчинилась кривава бійка, й після цього почались прикордонні сутички. Сальвадорська армія, яка набагато переважала війська супротивника, виступила нібито на захист трьохсот тисяч своїх громадян, які працювали на плантаціях Гондурасу. Внаслідок цього за три тижні було вбито три тисячі чоловік. Згодом сторони домовились про перемир'я, але мир було укладено аж через одинадцять років, і то лише з метою, щоб обидві країни могли вивільнити збройні сили для боротьби з партизанами.
— Сумна історія, — мовила вона. — Ненависть між сусідами, націоналізм, інспірований зверху. Територія Гондурасу в шість разів більша за територію Сальвадору, а населення — майже вдвічі менше. Ми, сальвадорці, змушені крутитись, навіть на роботу їздимо за кордон, якщо вдома кінці з кінцями не сходяться. Триста чоловік на квадратний кілометр; тут мимоволі будеш працьовитим. А коли наші люди починають у тій сонній сусідній країні відігравати певну роль, це, звичайно, викликає заздрість…
Було вже пополудні. В кінці завулка, на смердючому задньому подвір'ї, стояли два осідлані мули з провідником. Чи, може, Гундлах і Гладіс просто випадково на них наткнулися? Він не розумів місцевої говірки й не зміг розібратися в подробицях. Вся їхня екскурсія була ніби імпровізованою.
Ліворуч на спраглі схили гір поволі опускалося сонце. Їхали стежками на північ повз череди корів здебільшого бурої та рябої масті; пейзаж трохи нагадував Верхній Гарц, тільки бракувало вапняків, сланців і граніту. Здавалось, це рештки старих кратерів. На їхніх схилах росли дуби, пахучі тропічні сосни з великими наростами моху, які, немов казкові бороди, розгойдувались од вітру. Маленькі клаптики землі, на яких навіть вівця не напаслася б, були засіяні кукурудзою й просом.
Одного разу вони разом з провідником змушені були заховатися під деревами, бо в повітрі лопотів патрульний вертоліт, який, пролітаючи над прикордонною смугою, дав кілька кулеметних черг, очевидно, виконував якийсь військовий ритуал. Гундлах зовсім не злякався, він був радий нарешті злізти з сідла, в якому було не дуже зручно. Провідник сказав, що армійські частини, коли вони взагалі виходять з казарм, своєчасно повертаються й на ніч лишають увесь район «диким звірам». Його обличчя розпливлось у широкій усмішці; це був чистокровний індіанець, очевидно, партизанський зв'язковий.
Потім вони довго йшли вниз, перетнули заболочену долину, буйно порослу бамбуком і деревною папороттю. У густому вітті лунало щебетання, свист, цвірінькання, — там вирувало життя. Провідник часто змушений був братися за мачете й прорубувати дорогу. Надвечір похолоднішало, й мандрівники накинули на плечі ковдри. Близько десятої години вони дісталися до ледь освітленої хатини, де їм дали притулок і сяк-так нагодували. Відпочинок не дуже вдався, бо кругом кашляли й хропли люди, по кутках шаруділа мишва, за дощатою стіною рохкали свині… На щастя, це вже був Гондурас.