Попереду, змінюючи одне одного, виступали нові свідки, змушуючи Гундлаха прислухуватись. Настала черга Сальвадору. Зі звинуваченнями виступали переважно жінки — активістки профспілок, педагоги, дружини заарештованих і тих, що пропали безвісти, дівчата з релігійних і медичних закладів. Жінки були медсестрами, санітарками, церковними служками або ж вивчали соціологію, не заради кар'єри, а для того, щоб допомагати біднякам, жити їх турботами. Не приховуючи своїх імен, вони розповідали, яких жахів довелося їм зазнати на короткому віку. Нестерпні умови життя змусили цих людей стати радикалами, єднатись у революційні групи, прообрази нового суспільства.
— Ваша хунта твердить, ніби в надзвичайно важких умовах веде боротьбу на два фронти — проти натиску зліва і справа, зауважив дзвінким і в'їдливим голосом якийсь журналіст. — Це правда?
— Ні, — відповіла жінка з трибуни свідків. — Нинішній режим дедалі більше захищає інтереси олігархії, вдаючись до жорстоких репресій, вбивств і тортур. Тільки протягом останнього року вбито й закатовано вісім тисяч чоловік, отже, хіба це не геноцид? У країні безборонно діють групи цивільних терористів, до того ж у тісному контакті з армією і поліцією. Через те їхні злочини й лишаються непокараними.
Репортер, який сидів трохи збоку, ледь підвівся й знову щось запитав; судячи з акценту, це був янкі. Очевидно, він називав своє прізвище і газету ще до приходу Гладіс і Гундлаха. На відміну від інших він не розмахував руками, зате ввесь час крутив головою; говорячи, він повертав її трохи вбік і, нахилившись уперед, свердлив поглядом присутніх, дослуховуючись до настроїв аудиторії, до загального обурення хунтою.
— А ліві сили не вдаються до терору?
Жінка на трибуні вагалась. Представляючись, вона назвала себе лікаркою. Мова в неї була чітка, але відповісти на таке запитання лікарка не була готова.
— Трапляється іноді, — нарешті відповіла вона. — Кількох відомих усій столиці вбивць було покарано, таких, наприклад, як брат останнього диктатора…
— Та й годі?
— Якось партизани спалили врожай кави одного латифундиста.
— Спасибі, що ви про це згадали. — Репортер сів, провівши долонею по світло-рудій шевелюрі. Залишалось незрозумілим, чи він був людиною упередженою, чи дошукувався запекло істини, чи просто мав звичку ставити запитання в різкій формі.
Й тут підхопилась Гладіс.
— Але хіба це можна зрівняти з «оздоровчими операціями» по селах, з кривавим побоїщем біля собору! — сердито крикнула вона. — Ви вже чули про вибухи бомб у комітетах профспілок, у редакціях, про страшні тортури — кастрацію, виривання язика, відрізання вух… У вагітних жінок видаляють плід і кидають собакам!
Репортер ніяково відвернувся і схилив набік голову, вдаючи, ніби він і не мав наміру ставити сказане під сумнів.
— Поїдьте в Сальвадор, сеньйоре, пройдіться по бідняцьких кварталах столиці! — її голос, низький і сильний, став раптом різким. — На світанку, до моменту відміни комендантської години, ви, напевне, наткнетесь десь за рогом на тулуб розрубленого навпіл юнака, а ноги його лежатимуть десь на іншому перехресті вулиць… Розрубати людину ударом мачете навпіл — це для жандармерії акт героїзму. Я на власні очі бачила голову профспілкової активістки, прив'язану за коси до тину сусіднього дому. А її голе тіло лежало поруч у стічній канаві. Вбивці й не намагались приховувати, хто вони, прикріпивши на тому ж тину папірець з написом «Орден» — назва однієї з правоекстремістських спілок! Отакі жахи зустрічаються в нас на кожному кроці, і відомо, хто їх чинить.
Запала тиша. Гладіс відмахнулась від Альфредо, який намагався її заспокоїти й усадовити на місце.
— Між іншим, твердження про те, ніби опозиція Сальвадору перебуває під керівництвом марксистських сил, — чистісінька дезинформація. До лав руху Опору входять усі прошарки населення, крім великих землевласників.
Украй знесилена Гладіс протовплювалася до виходу. Альфредо йшов за нею, вмовляючи повернутись назад, нагадуючи про витримку й дисципліну.
— Ні, ні! — рішуче заперечила вона. — Більшого від мене не чекайте, я сьогодні нездатна, пробачте мені…
Коли повертались додому, Гундлах узяв її під, руку й відчув, що вона тремтить усім тілом, — чи від нервового збудження, чи то від страху перед невидимим ворогом. Мабуть, і те, й друге. Здається, вона й на світло рампи не вийшла, щоб не називати свого прізвища. Вона вилила все, що накипіло на серці, й тепер, ніби в сховок, утікала до пансіону, де, звичайно, теж не було гарантії повної безпеки. Дорогою до Мексіки вона виявила набагато більше мужності, ніж тепер.