— Ну, гаразд. Ти ж бос — тобі й вирішувати, — жартівливо відповів Гундлах.
Гладіс стомлено всміхнулась.
— У нас немає авторитарного керівництва. Командує той, хто може переконати й водночас готовий вислухати будь-яке заперечення. Нам потрібне і те й те, дисципліна й самостійність.
Гундлахові здалося, що колись він уже чув ці слова, дванадцять років тому.
Коли Гладіс була весела, Гундлах теж почував себе добре. За Піренеями густа завіса хмар розірвалась, вони пролетіли над Тулузою, а потім над попелясто-сірими горами. Женевське озеро, складчасті засніжені Альпи, усе це було для Гладіс новим, усім вона захоплювалася. Як чудово з нею подорожувати! Тритурбінний «Боїнг-727» португальської авіакомпанії точно за графіком приземлився в аеропорту Клотен, — у самому центрі Європи, як писалося в рекламах.
Гундлах бував тут не раз, він почував себе як дома. За п'ять франків, в сім разів дешевше, ніж обійшлось би на таксі, автобус привіз їх до міського агентства авіакомпанії «Свіссср»… Гундлаха тішило, що Гладіс з таким захопленням за всім спостерігає.
— Стокгольмський аеропорт Арланда ще далі від нашої мети, — тоном знатока мовив Гундлах.
Вулиці Цюріха в передноворічному наряді. Ось вони вже на Бангофштрасе, що вже підготувалась до новорічних свят. За голими деревами — скло і лоск, вулиця ніби запрошувала зробити дві тисячі кроків, пройшовши всю її довжину, щоб переконатися в працьовитості й заможності швейцарців. Магазини, парфюмерні крамниці, облицьовані полірованим мармуром парадні входи банків, знаменитий «Гранд-отель» Дольдера, кав'ярні Шпрюнглі й Кранцлера, у вітринах магазинів південні плоди, вироби з шкіри, делікатеси, брильянтові кольє. Майже ніяких слідів листопадового безладдя, коли молодь обливала нечистотами фасади будинків, била вікна і вивалювала на брук урни зі сміттям прямо посеред заціпенілих від страху багатих кварталів.
— Спробуймо й ми завоювати цей шоколадний рай, — пожартував увечері Гундлах, пройшовшись разом з Гладіс цією, заповненою вщерть «реактивною публікою»[7], алеєю аж до кінця. Тут починалось Цюріхське озеро, що розтяглось аж на сорок кілометрів. А далі височіли силуети гір. — Партизани в самому серці буржуазії.
Здавалося, все складається вдало.
Професор Драйшіллінг, член міжнародного трибуналу в Мехіко, телефонував у всі інстанції, прокладаючи їм дорогу. Буржуазія не схвалювала дій своїх вихованців й закликала їх до порядку з допомогою гумових куль, однак майже нічого не мала проти змін по той бік Атлантичного океану, була завжди лояльною, коли це в даний час не стосувалось їхніх суспільних порядків. Звичайно, преса спочатку дотримувалась дистанції, однак коли газета «Нойє Цюрхер цайтунг» опублікувала прихильний огляд виступів сальвадорських дипломатів, Гладіс дала інтерв'ю газеті «Тагесанцайгер», журналові профспілок, а також «Айсбрехеру» — органові прогресивної молоді. Бульварна газета «Блік» умістила її фото (Гундлах уникав потрапляти поряд з нею в об'єктив). Що відбувалося у Сальвадорі — було відомо всім, прихильники лівих сил висловлювали своє співчуття, дехто навіть обурювався, але ж грошима володіли здебільшого не вони. І лише на третій день почали надходити пожертви.
— Полярна крига починає скресати, — сказав Гундлах. — Потроху капає в нашу касу.
Вперше «накапала» сума, яка набагато перекрила всі їхні витрати на подорож, в тім числі й вартість авіаквитків.
Їм лишилось тільки виступити в актовому залі Вищої технічної школи, де часто збиралися такі форуми. Недавно швейцарські видавці обговорили там план трансляції телевізійних передач, які з допомогою супутникового зв'язку протягом семи хвилин виправдують рентабельність цілої години ефіру.
— Це надзвичайно вигідно, — продовжував Драйшіллінг, — півмільярда франків. Дуже високі проценти відраховує телевізійна система.
— Ми були б задоволені самими процентами, — зауважив Гундлах.
— Чого нам не вистачав, то це телебачення. Але ми не маємо на нього впливу. Ну, а іноді звідти ведуться радіопередачі…
Вони їхали на конференцію біло-блакитним трамваєм. Гундлах був у всеозброєнні, в кишені лежали поштові листівки з короткими тезами, перед вимогливими слухачами належало бути коректним, точним і, звичайно, стриманим, хоч це й нелегко, — тут було не те, що в Лісабоні. Гундлах уже думав і про дальший маршрут, авіаквиток до Франкфурта коштував усього 185 марок, але що чекало на них там?
За неприємності на службі він переживав мало. Його більше непокоїла нерішучість боннського керівництва в справах політично-морального визнання й гуманітарної підтримки національно-визвольної боротьби. Соціал-демократи на Рейні озлоблено боролися самі з собою. Подібне відбувалось, очевидно, й на Дунаї, на Тібрі, на Сені й на Темзі. Гундлаху неважко було уявити взаємозв'язки там, де політика й економіка тісно переплелись. Судячи з преси, західноєвропейські країни в питаннях Сальвадору неохоче прислухаються до закличних звуків труби з Вашінгтону, а коли й підкорялись їй, то тільки під тиском. Всі розуміли, що кровожерні державні структури за океаном приречені. Ні, це не людинолюбство прокинулось раптом в західних політиків, а простий розрахунок. Будь-яка спроба увіковічити несправедливість і насильство тільки озлобить народи Латинської Америки і викличе їх неприязнь до країн Західної Європи. А це зменшить їхній вплив і завдасть великої шкоди зовнішній торгівлі і експорту капіталів тих країн. Не обов'язково треба бути демократом, щоб збагнути це і вчасно прикрити обличчя. Міністр закордонних справ Бонна полюбляв підкреслювати: «Наша лінія в країнах Центральної Америки не може полягати в підтримці віджилих державних систем». А його відомство доповнювало: «Ми досягнемо довгострокової стабільності за рахунок короткострокової нестабільності», — тобто шляхом швидкої переорієнтації. А для моралістів на кшталт голови СДП в регіоні вже навіть «пробив час правди для демократичного визволення і соціальної справедливості».
7
«Реактивна публіка» — вузьке коло здебільшого молодих багатіїв, що подорожують на реактивних літаках в пошуках розваг.