— Що ж, а я зголодніла за танцями.
Белла підвелась і танцювала сама, а тоді з іншими чоловіками. Її тіло, її руки рухалися у жвавому ритмі. Вона мусила вхопитися за світ, щоб музика затінила всі інші реальності, окрім тієї, що існувала тут і зараз. Вона відчувала, якщо зупиниться, то зміниться місце дії, закінчиться акт, завіса впаде швидше, ніж вона буде до цього готовою, й сама думка про це лякала її. А тоді вона відчула біль у потилиці. Вона опиралася. Це було нечесно, вона так довго не виходила назовні. Але дихати ставало важче. Все ставало розмитим, а тоді Белла поточилася на підлогу.
Коли Саллі розплющила очі, то задихалася від запаху нашатирного спирту.
Вона роззирнулась довкола, спочатку її свідомість відключилась, але потім наповнилася страхом.
— Де я? Що трапилося?
— Ви впали на танцмайданчику, — сказав власник, закорковуючи пляшечку з нашатирем. — З вами все добре? Чи нам краще викликати лікаря?
— На танцмайданчику? Я… я думала, що була в туалеті.
Власник глянув на Еліота.
— У туалеті?
— Так, вона ходила в туалет. Їй трохи зле. Я заберу її додому на таксі. З нею все буде гаразд.
— Котра зараз година? — спитала вона.
— Одинадцята тридцять.
— О Господи, — сказала вона. — Еліоте, відвезіть мене додому. Будь ласка, відвезіть мене додому зараз же.
Швейцар викликав їм таксі. Всередині вона побачила, як Еліот розглядає її.
— Ти нічого не хочеш мені розказати про те, що сталося? — нарешті запитав він.
— Я знепритомніла, оце й усе.
— Не все, Белло. Відбулося ще дещо.
Вона різко обернулась.
— Чому ви назвали мене Беллою? Ви мені щось підсипали?
— Господи, про що ти говориш?
— Ми сиділи в «Леві та короні». Ви замовили мені дієтичну «Пепсі», і після того я вже лежу посеред танцмайданчика. Хтось мені, мабуть, щось підсипав у напій.
— Послухай мене, Белло…
— Не називай мене так. Ти знаєш, як мене звуть — Саллі.
— Добре, Саллі, послухай мене. Я не дуже знаюся, як з таким обходитись. Але сьогодні я уважно за тобою спостерігав. Тодд мав рацію. Ти як Джекіл та Гайд[33], ти знаєш? В одну хвилину ти Саллі, а потім йдеш у нужник і повертаєшся вже Беллою, а тоді падаєш на танцмайданчику, після того, як протанцювала три години поспіль, й раптом ти знову Саллі. Ти, можливо, й чудова актриса, але…
— Я не вмію танцювати, Еліоте. Я ніколи не танцюю.
Він витріщився на неї:
— Та ну тебе, не говори дурниць!
— Це правда. Я дуже незграбна. У мене погана координація та нікудишнє відчуття ритму.
— А як щодо твоєї обіцянки провести для нас шоу? Читання та виступ?
— Ніколи. Я б радше вмерла, ніж виступала перед публікою.
Еліот відкинув голову на спинку сидіння:
— Якби я цього не бачив на власні очі… чув власними вухами… ті твої дві манери поведінки сьогодні, як ти себе поводила зовсім по-іншому, порівняно з тим, яка ти в ресторані.
Саллі замовкла, відчула, ніби щось душить її зсередини, від чого вона стримала сльози.
— Ти відвідуєш якогось лікаря? Тобі потрібна допомога. Психіатр.
Вона кивнула:
— Тому я й пішла на роботу. Моїх аліментів не вистачатиме на те, щоб триматися на плаву та ще відвідувати його сеанси…
Еліот мовчав, аж поки вони не під’їхали до коричневої будівлі на розі Шістдесят шостої вулиці та Десятої авеню. Він розплатився та провів її. Поки йшли до дому, він зупинився перед темною вітриною швейного ательє по сусідству.
— Там коп, — сказав він.
— Ні, — відповіла Саллі. — То манекен містера Ґрінберґа — Мерфі.
— Що?
Саллі підвела його ближче до скляних дверей, за якими Мерфі з кийком у лівій руці та підведеною правицею стояв на варті.
— Це патрульний охоронець містера Ґрінберґа. За минулий рік у його майстерню чотири рази проникали злочинці та крали одяг клієнтів. Тож, перед тим, як зачинити заклад, містер Ґрінберґ виставляє Мерфі на нічну сторожу, щоб люди бачили.
— Але це не обдурить тих, хто підійде ближче.
Вона знизала плечима.
— Містер Ґрінберґ каже, що більшість людей не дуже придивляються, а якщо хтось поспішатиме, то просто побачить уніформу Мерфі та пройде мимо. Він каже, що це такий психологічний ефект.
Еліот розсміявся.
— Господи, бувають же люди. На добраніч, офіцере Мерфі.
Саллі пройшла до сусідньої будівлі та сіла на горішній сходинці. Еліот подивився на неї згори вниз.
— З тобою все буде добре, Саллі?
33
«Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда» (1886) — готична повість шотландського письменника Роберта Стівенсона, головний герой якої доктор Джекіл страждає від роздвоєння особистості та має зловісне Alter ego — містера Гайда.