Так перебула вона цілу ту ніч. Тільки що почало на світ благословитися, уже вона й схопилася, одяглася і пішла будити челядь, щоб готували всячину в дорогу. Трохи перегодом вийшов надвір і Микита Іванович і почав порядкувати біля воза та біля коней. Парубок літ двадцяти бігав за ним і робив, що він йому наказував.
Незабаром біля ґанку стояла пара добрих коненят, запряжених у просту, хазяйську повозку. Микита Іванович умощав у неї то скриньку з збіжжям синовим, то подушки, то всякі торбинки, які тільки йому не подавали з хати то сама Марина Костянтинівна, то товста, обірвана та невмивана молодиця-куховарка.
От уже повозку зовсім налаштовано. На передок зліз парубок і прибрав віжки до рук, погукуючи коли-не-коли на пристяжного, що, вистоявшись добре, почав загравати. Через скільки часу вийшов з хати Іван Микитович, заплаканий, зарюманий, за ним Микита Іванович з червоними очима і хусткою в руках, котрою він протирав очі, далі Марина Костянтинівна; лиця було не видко у крушеної матері за великою тугою та гіркими сльозами; ззаду за руку піддержувала її куховарка.
Іван Микитович скочив у повозку.
- Прощавайте! - гукнув.
- Прощай, сину, та гляди себе! - сказав батько, поцілувавшись. Мати обвила синову шию руками, припала до його лицем та й затіпалася.
- Пи-ш-ш-и, пи-ш-ш-и, моя дитино... - ледве чутно вимовила вона.
- Не плачте, мамочко, не вбивайтеся, - умовляв її Іван Микитович і собі плакав.
Куховарка, дивлячись на їх, ронила сльозу за сльозою. Один тільки парубок сидів собі і понуро, аж надто сердито, позирав з боку на бік. «Чи вони довго будуть рюмати? - казав його гострий погляд. - Хоч би вже поганяти веліли, а то слинять!»
- Годі, годі вам! - крикнув Микита Іванович, одводячи Марину Костянтинівну від повозки.
- Поганяй, Андрію! Та гляди панича в дорозі, - гукнув він до парубка.
Парубок замахнувсь батогом, і коні сіпнули, помчали.
- Боже вам поможи! - крикнув навздогінці Микита Іванович. Та ті вже не чули: незабаром сіра кіптяга закрила їх зовсім з очей.
Марина Костянтинівна вернулася у хату горем та сльозами бита... Своя хата тепер їй здалася чужою, пусткою, немов вона тільки що винесла на кладовище найближчих до неї людей і вернулася, щоб і собі умерти... Микита Іванович довго її вмовляв та вговорював - не помагало! Він плюнув і пішов по хазяйству порядкувати.
II
Іван Микитович ще змалечку був болізний та хирий. Ні над одним з своїх синів не вимучилась так Марина Костянтинівна, як над ним. Хвороба, тільки він появився на світ, учепилась за його. У колисці ще напала його різачка, день і ніч кричала дитина, день і ніч не давала спокою Марині Костянтинівні аж цілих сім тижнів, уже вона радніша б була його смерті... Трохи перегодом почали прорізуватись зуби; знову занедужала дитина, знову не спокійна Марина Костянтинівна; а піднялася на ноги - кір, гвіздочки та кашлі, страшні заливні кашлі підкошували дитячі сили. Коли йому минуло десять літ, то він схожий був на малюсіньке хлоп'ятко літ шести-семи, вирощене в нужді та неволі: худе, сухе, щупле, невеличке зростом, бліде, як з крейди вистругане, з болізним поглядом, воно виглядало сиротятком. І завжди тихе, мовчазне, боязне. Між своїми його не почуєш, бо й голос мало слабий та тихий, а між чужими його і не видно.
На одинадцятому році віддали його до школи. Спершу вчилось воно дуже погано. Сиділо над уроками день і ніч і ніяким побитом не змогло завчити: чи в його помки не було, чи уроки такі трудні задалися... Аж три роки просидів Івась у одному класі; Микита Іванович уже збирався вибити добре, та Марина Костянтинівна випросила. На чотирнадцятому мов переродився Івась: почав учитись найкраще всіх, у кожному класі був першим та ще до того тихий та привітливий він був, однаково люб'язний і вчителям, і товариству. Вчителі його шанували за те, що був тихий та добре вчився, товариство - за те, що ніколи нікого не видавав з своїх, коли його допитувались.
Скінчив він школу сімнадцятого року. Деякі вчителі раяли йому йти далі - у гімназію, в університет. Він би то й не від того: йому подобалася наука, тиха та щира праця над нею. Думки йому малювали рожеві надії: мати свою невеличку хатину, тиху-спокійну, кругом обставлену книжками, котрі б він перечитував та набирався розуму... Кругом його тихо - ні гомону, ні шелесту; одні листочки паперу шумлять, перегортувані його пальцями; а в голові - ціле море думок та гадок, безкрая черідка картин... Ось виплили перед ним одні люди з своїми звичаями та обичаями, ось - другі, там - треті, четверті... Він, як дух той, літає по світу і все бачить, все озирає, чує людські розмови, спірки, згоди. Одним він засилає свою невідому дяку, другим шле прокльони, з третіх насміхається, на четвертих дивиться з огидою... «Я б нічого не хотів кращого, Господи, тільки сього!» - мовляв він.
Та марно пішли ті жадання. Життя круто повертало його на іншу путь. Батько, викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам: спершу молодими та безжурними, котрі тільки й дбають про те, як би найвеселіше провести вільні від служби часи, далі жонатими, хорошими сім'янинами, що дбають про своє гніздо, про своїх дітей - як би дочок повидавати за чиновників, а синів поробити ними... Покладаючи такі надії на своїх дітей, Микита Іванович, як почув від Івася про його жадання, обізвав їх дурницею, нікчемницею, вилаяв добре, щоб і думок таких не мав у голові, і написав у місто до знайомого секретаря, товариша молодих своїх літ, чи не можна б прийняти сина під його протекцію? Секретар як давній товариш Микити Івановича і такий же батько, як він, близько прийняв те прохання до свого серця і не заставив довго ждати - відписав, щоб Микита Іванович присилав сина: він його привітає, як рідного.
Іван Микитович поїхав, пішов до секретаря. Той погудив його малий зріст, болізний вид, похвалив писання й пораяв ще до одного, більшого пана, піти. Іван Микитович пішов і через тиждень став уже чиновником, сидів за порізаним столом на ослоні, вмочував у каламар з помадної баночки перо і виводив, облизуючись, літеру за літерою.
На перший раз йому дали списувати копії з бумаг. Він їх писав, справляючись більше з своїм розумом: що недоладне здавалось йому, викидав, що мав добавити, додавав. Коли подав він свою працю старшому, то той не тільки порвав його писання, а ще й вилаяв і наказав писати тільки те, що в бумазі було написано, а не видумувати своїх Харків з макогониками.
- Так там не до прикладу було, - виправлявся Івась.
Старший так глянув на його, що Іван Микитович зразу замовк і почав писати, що йому наказано. Отже, що то за писання було нудне, що за робота тяжка! Коли б не страх, що не справдить він батькових надій, кинув би він зразу свою працю, як нікчемницю. Страх той переміг усе... І сидів він над паперами та виводив стрічку за стрічкою. А коли не було старших, то, буцім пишучи, спідлоба лукаво поглядав він на своїх товаришів, молодих та безжурних паничів, котрі вертілися, жартували один над одним, борюкалися, бігали - звісно, як молоді.
Іван Микитович дослухався до того жвавого гомону, до часом колючих жартів і тим одводив свою душу. Коли ж надходив хто з старших, зараз усе молоде розбігалося по місцях, утихомирювалося і, ухопивши перо в руки, писало-писало... Затихав тоді ґвалт-гармидер, наставала така тиша, що чутно було, як муха пролетить, - і тільки один скриб пера та читання бумаг уголос старшими порушали її. Сумно тоді ставало, важко, душно. Усяк, виводячи пером одно, думав про себе свою думку, кляв тихо свою роботу. Іван Микитович раз був заснув, сидячи над таким писанням.