І я не помилилась.
Через два місяці мені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом паельї по-антильськи і дозволю внести цю страву в їхнє меню. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвали у статті Жуля Лемаршана в липневому номері журналу «Гостинність і кухня» 1992 року. Спочатку я вирішила, що це жарт. «Витончене поєднання щойно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом із шафраном…» Я розсміялася. Невже їм мало власних рецептів?
– Не смійтеся, тітонько, – грубувато перервав Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очима. – Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…
Він широко та щиро усміхнувся.
– Ну, не соромтеся, тітонько.
Та годі вже так мене називати!
Лора обвила мене оголеною прохолодною рукою: «Ми попіклуємося про те, щоб усі знали, що це – ваш рецепт».
Тут я і зм’якла. Взагалі-то я була не проти ділитися рецептами, зрештою, досить багато я вже розповіла мешканцям Ле-Лавеза. Я віддала б їм паелью по-антильськи задурно, як і будь-що інше, що упало б їм в око, але тільки за умови, що вони викинуть оту «тітоньку Фрамбуаз» із меню. Я дивом уникла смертельної небезпеки. І не хотіла привертати зайву увагу.
Вони дуже швидко, майже без суперечок погодилися на мої умови. Через три тижні рецепт «паельї по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз» з’явився на шпальтах «Гостинності і кухні», а поряд притулилася пишномовна стаття Лори Дессанж. «Сподіваюся, що зможу поділитися з вами ще багатьма традиційними рецептами тітоньки Фрамбуаз, – обіцяла вона. – До того часу ви можете самі скуштувати ці страви в ресторані “Насолода у Дессанжів”, що на Розмариновій вулиці в Анже».
Я так розумію, вони не очікували, що я прочитаю цю статтю. Можливо, подумали, що я не те мала на увазі. Коли я поговорила з ними про це, вони винувато перепросили, ніби спіймані на гарячому діти. Страва виявилась надзвичайно успішною, і вони вже спланували виділити окремий розділ тітоньки Фрамбуаз у меню, з моїми «кускусом по-провансальськи», «бобами у горщику» та «фірмовими тітчиними млинцями».
– Бачите, тітонько, – тріумфально заявив Яннік, – штука в тому, що ми не вимагаємо від вас жодної роботи. Просто будьте собою. Будьте природною.
– А я могла б вести колонку в журналі, – додала Лора. – «Поради тітоньки Фрамбуаз» чи якось так. Звичайно, вам не треба буде нічого писати самій. Усе робитиму я.
І вона всміхнулася мені, ніби дитині, що чекає на заохочення.
Вони знову притаскали з собою Кассі, і він теж сяяв усмішкою, хоча й мав збентежений вигляд, ніби все це для нього надто важкий тягар.
– Але ж я казала, – я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтів. – Я ж вас попередила. Мені все це непотрібно. Я не хочу мати до цього жодного стосунку.
Кассі кинув на мене очманілий погляд. «Але ж це така чудова можливість для мого сина, – заблагав він. – Тільки подумай, як йому допоможе публічність».
Яннік відкашлявся.
– Батько має на увазі, – поспіхом виправив він старого, – що ми всі могли б мати з цього зиск. Якщо швидко зреагувати, перед нами відкриються необмежені можливості. Ми вийшли б на ринок з варенням тітоньки Фрамбуаз, печивом тітоньки Фрамбуаз… Певна річ, тітонько, ви б отримували непоганий відсоток.
Я похитала головою.
– Ви не чуєте мене, – сказала я, підвищивши голос. – Я не хочу публічності. Я не хочу відсотків. Мені це нецікаво.
Яннік і Лора перезирнулись.
– А якщо ви думаєте про те, що й я, – відказала я різко, – що ви можете провернути це й без моєї згоди – врешті, вам потрібні лише ім’я та фотографія, – то слухайте сюди. Якщо я дізнаюсь, що хоч один з так званих рецептів тітоньки Фрамбуаз з’явився в цьому журналі – у будь-якому журналі, – я одразу ж зателефоную редакторові. Я продам йому права на всі свої рецепти. Ні, я віддам їх задурно!
У мене збилося дихання, а серце калатало від люті та страху. Ніхто не перейде дорогу дочці Мірабель Дартижан. Вони розуміли, що я дійсно зроблю те, про що кажу. Я прочитала це в них на обличчях.
Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тітонько…»