– Так само, як і ти, мабуть, любила його, – спокійно промовив Поль. – Так само, як ти кохала Томаса Лейбніца.
Ото дурними ми були в дитинстві! Нещасні, сповнені надій дурники. Я все життя промріяла про Томаса: і коли жила у шлюбі в Бретані, і в удівстві я мріяла про такого чоловіка, як Томас, щоб він мав безтурботний сміх і гострі очі кольору річкової води, як у Томаса з моєї мрії – ти, Томасе, тільки ти, назавжди – від прокляття Старої Мами аж сироти хапають.
– Розумієш, для цього знадобилось трохи часу, – сказав Поль, – та я переборов це. Я відпустив. Це ж як пливти проти течії. Це виснажливо. Через певний час треба піддатися, і вода сама винесе тебе до рідного берега.
– До берега, – луною повторила я. Мій голос звучав мов чужий. Його руки накрили мої, і на доторк були теплі й жорсткі, наче хутро старого пса. З боку ми мали дивний вигляд, ніби Гензель і Ґретель, що постаріли й посивіли у відьминому домі, нарешті зачинивши за собою пряникові двері.
Треба піддатися, і річка сама винесе тебе до рідного берега. Це ж так просто.
– Ми довго чекали, Буаз.
Я відвернулась.
– Можливо, надто довго.
– Я так не думаю.
Я глибоко вдихнула. Ось і прийшов час. Слід пояснити йому, що все скінчено, що брехня, яка лежить ніж нами, надто давня, щоб її можна було стерти, надто величезна, щоб через неї можна було перебратись, що, зрештою, ми з ним надто старі, і це вже смішно, це неможливо, і до того ж… до того ж…
Він поцілував мене в губи, і то був поцілунок не зніяковілого стариганя, а щось зовсім інше, від чого я затремтіла й відчула нетерпіння та якусь дивну надію. У нього заблищали очі, поки він повільно витягав з кишені щось, що у світлі лампи засяяло червоним…
Намисто з райських яблучок.
Я не зводила з нього очей, поки він ніжно надівав намисто мені на шию. Кругленькі яблучка засяяли на моїх грудях.
– Королева врожаю, – прошепотів Поль. – Фрамбуаз Дартижан. Тільки ти.
Я вдихнула ніжний і терпкий аромат яблучок, яким просотувалась моя тепла шкіра.
– Я надто стара, – тремтячим голосом промимрила я. – Надто пізно.
Він знову поцілував мене – спочатку в скроню, а потім у кутик губ. І тут витяг із кишені косу з жовтої соломи, якою увінчав моє чоло, наче короною.
– Ніколи не пізно нарешті приплисти до рідного берега, – сказав він і ніжно й наполегливо притягнув мене до себе. – Усе, що треба зробити, – лише припинити втікати.
Опиратись – усе одно що плисти проти течії, це виснажує і не має сенсу. Я встромила ніс у ямку під його плечем, наче в подушку. Намисто з райських яблучок на моїй шиї розповсюджувало гострий соковитий аромат, жовтневий запах нашого дитинства.
На честь нашого повернення додому ми випили солодкої чорної кави та з’їли круасанів з варенням із зелених помідорів, приготованим за рецептом моєї матері.