Не така вона була людина, щоб скаржитися, тож терпіла біль якомога довше. Потім нарешті зачинялася в затемненій кімнаті перепочити, а ми мовчки товпилися ззовні, як сторожкі кошенята. Щопівроку вона страждала від справді серйозних нападів, які знесилювали її на декілька днів. Пам’ятаю, колись – я тоді була ще дуже мала – вона повалилася просто по дорозі від колодязя, розтягнувшись на відрі, вода з якого залила суху доріжку перед нею. Її солом’яний капелюх злетів, оголивши роззявлений рот і витріщені баньки. Я була сама в городі, збирала трави. Перше, що спало мені на думку, – вона померла. Її мовчання, чорне провалля рота на тлі туго натягнутої шкіри, застиглі зіниці. Я дуже повільно поставила кошик і підійшла до неї.
Доріжка дивним чином викривлялася під ногами, ніби я дивилась на неї крізь чужі окуляри, і я трохи шпорталась. Мати лежала на боці. Одна нога в неї відкинулась убік, темна спідниця дещо задралася й оголила черевик і панчоху. Її рот був широко роззявлений.
Я почувалася дуже спокійною.
Вона померла, сказала я собі. Почуття, яке нахлинуло на мене при цій думці, було таким сильним, що на якусь мить я навіть не могла його визначити. Яскравою кометою воно полоскотало під пахвами і перевернулось у шлункові, наче млинець на сковорідці. Жах, горе, збентеженість… Я шукала в собі ці почуття, але й сліду їх не знаходила. Натомість були спалахи отруйних феєрверків, що наповнили моє серце легкістю. Я витріщалася на тіло матері й відчувала полегшення, надію та примітивну, потворну радість.
Ця солодкість…
Я відчуваю тягар і мороз усередині.
Та знаю, знаю. Годі й сподіватися, що ви зрозумієте мої почуття. Мені самій вони здаються гротескними, коли знову пригадую той випадок і думаю, чи це не черговий фальшивий спогад… Певна річ, то, мабуть, був шок. Люди в стані шоку переживають дивні речі. Навіть діти. Особливо діти, та ще й такі обмежені дикуни, якими були ми. Замкнені у своєму божевільному світі між Спостережним Пунктом і річкою, де Стоячі Каменюки пильнували за нашими таємними ритуалами… Але радість я однаково відчувала.
Я стояла біля неї. Застиглі очі, не мигаючи, дивилися на мене. Я розмірковувала, чи повинна їх прикрити. Щось мене турбувало в цьому риб’ячому погляді круглих очей, що нагадував Стару Маму того дня, коли я нарешті її впіймала. На материних губах виблискувала нитка слини. Я підійшла ближче…
Вона рвучко простягнула руку й схопила мене просто за литку. Не мертва, ні, вона лише чекала, а в очах з’явився блиск підступного розуму. Вона з болем ворушила язиком, вимовляючи кожне слово з кришталевою чіткістю. Я заплющила очі, щоб не заверещати.
– Слухай. Принеси мою палицю, – її голос був дряпучим, металевим. – Принеси її. З кухні. Швидко.
Я вирячилась на матір. Її рука досі стискала мою голу литку.
– Сьогодні вранці я відчула, що це станеться, – беземоційно пробурмотіла вона. – Знала, що це буде серйозний напад. Побачила тільки половину годинника. Відчула запах апельсинів. Принеси палицю. Допоможи мені.
– Я думала, ти помираєш, – мій голос звучав так само ясно й твердо, як і її. – Думала, ти померла.
Кутик її рота сіпнувся, і вона видала низький тріскучий звук, у якому я зненацька впізнала сміх. Я побігла до кухні – цей звук стояв у моїх вухах, – знайшла палицю, важезний дрючок з покрученого глоду, яким вона діставала до найвищих гілок фруктових дерев, і принесла їй. Мати вже стояла навкарачки, упершись долонями в землю. Вона різко й нетерпляче метляла головою, ніби відмахуючись від набридливих ос.
– Добре, – голос звучав так, ніби вона набрала повний рот багнюки. – Тепер залиш мене. Скажи батькові. Я… йду… до своєї… кімнати.
Здіймаючись на ноги за допомогою палиці й тримаючись прямо лише завдяки зусиллю волі, вона повторила:
– Я сказала, йди геть!
І незграбно вдарила мене пазуристою рукою, мало не втративши рівновагу, бо спіткнулась на доріжці зі своєю палицею. Я чкурнула геть і обернулась тільки тоді, коли відбігла досить далеко. Я зігнулася за поростями порічки та спостерігала, як вона плентається до будинку, волочачи ноги по грязюці.
Тоді я вперше дізналася про страждання матері. Пізніше батько, поки вона лежала в темряві, розповів нам про цю історію з годинником та апельсинами. Ми небагато зрозуміли з того, що він нам казав. Він терпляче пояснив, що в нашої мами бувають погані періоди, коли мігрені такі жахливі, що іноді вона навіть сама не розуміє, що коїть. У нас же був колись сонячний удар? Чи пам’ятаємо ми це запаморочливе відчуття нереальності, ніби предмети ближчі, а звуки голосніші, ніж насправді? Ми дивилися на нього, нічого не розуміючи. Тільки Кассі, тоді дев’ятирічний, начебто щось збагнув.