Выбрать главу

– Вона дещо робить, – казав батько. – Те, чого потім не пам’ятає. Це все через погані періоди.

Ми мовчки витріщалися на нього. Погані періоди.

Мій дитячий розум асоціював це з казками про відьом. Пряниковий будиночок. Семеро лебедів. Я уявляла, як мати лежить там у темряві з розплющеними очима, і дивні слова ворушаться між її губ, мов вугрі. Я уявляла, як вона дивиться крізь стіну й бачить мене, заглядає просто в душу та заходиться в моторошному реготі… Інколи батько спав на стільці в кухні, коли в матері були ті погані періоди. Одного ранку ми побачили, як він миє лоб у кухонній раковині, а вода червона від крові… Випадково забився, пояснив він нам. Дурний випадок. Але я пам’ятаю, як виблискувала кров на теракотових кахлях. А на столі лежало довге поліно. На ньому теж була кров.

– Вона ж не скривдить нас, татку?

Він якусь мить дивився на мене. Cум’яття на секунду чи дві. А в очах я бачила вагання, ніби він зважував, як багато можна розповісти.

Потім він усміхнувся.

– Звісно ні, люба. – «Що за питання?» – читалося в його усмішці. – Вона ніколи не завдасть тобі шкоди.

Тато загорнув мене в обійми, і я відчула запах тютюну й молі, солодкуватий запах застарілого поту. Але я не забула його вагання, його роздуми. Він міркував про це мить. Прокручував у голові, скільки нам розповісти. Можливо, гадав, що в нього попереду є час, багато часу, щоб пояснити нам, коли ми трохи подорослішаємо.

Тієї ж ночі до мене долітали різні звуки з батьківської спальні – крики, биття скла. Я прокинулася рано й побачила, що батько всю ніч провів на кухні. Мати встала пізно, але була бадьорою – такою життєрадісною я ніколи її не бачила: мугикала собі під ніс пісеньку, перемішуючи в круглій мідній каструлі зелені помідори для варення, мені навіть перепала жменька жовтої аличі з кишені її фартуха. Ніяковіючи, я спитала, чи їй краще. Вона глянула на мене, не розуміючи, про що я, обличчя в неї було пусте й невиразне, мов чиста тарілка. Пізніше я прослизнула в їхню кімнату й побачила, як батько затягує розбите віконне скло вощеним папером. Підлога була засипана склом з вікна та камінного годинника, який тепер лежав на мостинах циферблатом униз. На шпалерах, якраз над приголов’ям, засох червоний мазок, і я зацікавлено розглядала його. П’ять відбитків її пальців і плямою – долоня. Коли через декілька годин я заглянула туди знову, стіна виявилася ретельно відчищеною, а сама кімната стала охайною. Ніхто з батьків не згадав про цей інцидент, обоє поводилися так, ніби нічого не сталося. Але після цього батько на ніч запирав двері нашої спальні, а вікна закривав на засув, ніби боявся, що хтось може до нас увірватися.

7

Коли батько загинув, я по-справжньому майже не горювала. Шукаючи в собі скорботу, я наткнулася лише на якусь затверділість усередині, як кісточку в плоді. Казала собі, що більше ніколи не побачу його обличчя, але на той час я й так майже забула, яке воно. Для мене він став як ікона, гіпсовий святий із закоченими очима та ґудзиками на уніформі, які м’яко поблискували. Я спробувала уявити, як він лежить мертвий на полі битви або як його останки скинули до братської могили, бо його розірвало міною, що влучила просто в обличчя… Я уявляла різні жахи, але всі вони справляли на мене не більше враження, ніж нічні кошмари. Кассі сприйняв цю новину з усіх нас найгірше. Почувши про смерть батька, він втік з дому на два дні й повернувся виснажений, голодний і вкритий слідами від комариних укусів. Він ночував на іншому березі Луари, там, де ліси переходять у болото. Гадаю, він захопився божевільною ідеєю піти в армію, але натомість заблукав і багато годин кружляв, доки знову не вийшов до Луари. Він намагався випинати груди й вдавати, що пережив надзвичайні пригоди, але цього разу я йому не повірила.

Після того він взяв за звичку битися з іншими хлопцями й часто приходив додому в порваному одязі та з кров’ю під нігтями. Він годинами самотою стирчав у лісі. Кассі ніколи не плакав за батьком і пишався цим, навіть клявся в цьому Філіппові Ур’я, коли той спробував його розрадити. Ренетт, навпаки, насолоджувалась увагою, яка звалилася на неї після батькової загибелі. Люди заходили до нас із подарунками або гладили її по голові, коли зустрічали в селі. Наше майбутнє – і майбутнє нашої матері – було предметом тихих і серйозних дискусій у кафе. Моя сестра навчилася сльозити, коли треба, і по-сирітськи всміхатися, завдяки чому отримувала солодкі подарунки й репутацію найчутливішої з нашого сімейства.