Інколи до наших «мисливських походів» долучався Поль Ур’я, хоч ми ніколи не ділилися з ним усіма секретами. Поль мені подобався. Його батько Жан-Марк торгував блешнями на дорозі до Анже, а мати брала замовлення на штопання, щоб якось звести кінці з кінцями. Він був єдиним сином підстаркуватих батьків, які годилися йому в дідусі й бабусі, тому більшість часу він намагався не потрапляти їм на очі. Він жив так, як хотілося жити мені: улітку проводив ночі в лісі, і його сім’я зовсім через це не хвилювалася. Він знав, де шукати гриби в підліску та як майструвати сопілку з вербового гілля. Він мав спритні та вмілі руки, але говорив незграбно й повільно, а якщо поблизу були дорослі, то ще й заїкався. Хоча вони з Кассі були приблизно одного віку, Поль не ходив до школи, а натомість працював на фермі свого дядька – доїв корів і виганяв їх на пасовисько. До мене він ставився терпляче, набагато терплячіше, ніж Кассі, – ніколи не глузував з мого невігластва і не зневажав за те, що я маленька. Звичайно, тепер він старий. Але інколи мені здається, що з нас чотирьох він постарішав найменше.
Частина ІІ
Заборонений плід
Уже з початку червня літо обіцяло бути спекотним, Луара обміліла й замулилася від пливунів та обвалів берега. Та й змій було багато, більше, ніж зазвичай – пласкоголові брунатні гадюки сновигали в заростях на мілині. Одна така вкусила Жаннет Ґодін, коли вона сухим полуднем йшла босоніж по мілководдю. За тиждень її поховали у дворі церкви Святого Бенедикта, під невеличким гіпсовим хрестом із янголятком. Коханій донечці… 1934–1942. Я була на рік від неї старша.
Раптом я відчула, ніби піді мною розкрилась безодня – гаряча глибока яма, схожа на велетенську пащу. Якщо Жаннет померла, то і я можу. Будь-хто може. Кассі зверхньо подивився на мене з висоти своїх чотирнадцяти років і процідив: «Природно, що люди помирають під час війни, дурепо. І діти також. Люди постійно мруть».
Я спробувала пояснити, але зрозуміла, що не можу. Те, що гинуть вояки – навіть мій батько, – то одне. І цивільні гинуть під час бомбардувань, хоч у Ле-Лавезі майже не бомбили. Але то було геть інше. Мої сновидіння погіршилися. Я годинами чатувала біля річки з рибальським сачком і ловила на мілині хижих брунатних змій.
Я трощила їхні мудрі пласкі голови об каміння та вішала мертві тіла на оголені корені понад берегом. Тиждень такого полювання – і з коріння звисало двадцять чи більше мертвих змій, а навкруги стояв гнітючий – риб’ячий і гнилісно-солодкий – сморід. Кассі й Ренетт були тоді ще в школі (вони обоє вчилися в колежі в Анже), тож саме Поль першим побачив, як я з прищіпкою на носі завзято бовтаю сачком у муляці.
На ньому були шорти й сандалії, і він тримав свого пса Малабара за поводок із мотузки.
Я ковзнула по ньому байдужим поглядом і повернулася до води. Поль всівся поруч зі мною. Малабар розлігся на доріжці й відхекувався. Я не звертала уваги на них обох. Нарешті Поль заговорив: – Щ-що сталося?
Я знизала плечима.
– Нічого. Полюю, от і все.
Знову мовчанка.
– На з-змій, – його голос був навмисне байдужим.
Я досить зухвало кивнула.
– То й що?
– Та нічого, – він потріпав Малабара по голові. – Роби собі, що хочеш.
Пауза тягнулась, мов равлик на перегонах.
– Мені цікаво, чи це боляче, – нарешті сказала я.
Він подумав хвилинку, ніби намагаючись зрозуміти, про що я, а потім похитав головою.
– Не знаю.
– Кажуть, отрута проникає в кров і ти дерев’янієш.
Ніби засинаєш.
Поль ухильно поглянув на мене – і не погодився, і не став заперечувати.
– К-Кассі к’же, що Жаннет Ґодін, м’буть, бачила Стару Маму, – нарешті промовив він. – Ну, ти розумієш. Саме тому змія її і в-вжалила. То прокляття Старої Мами.
Я похитала головою. Кассі, завзятий оповідач і захоплений читач історій у дешевих пригодницьких журнальчиках (з назвами на кшталт «Материнське прокляття» або «Варварська юрба»), повсякчас теревенив про щось таке.
– Я думаю, Старої Мами не існує, – байдуже кинула я. – Я ж ніколи її не бачила. Та й прокляття – то брехня. Усі це знають.