Поль поглянув на мене з обуренням і сумом.
– Звісно, існує, – пробурмотів він. – І зараз вона тут, на дні. М-мій батько одного разу бачив її, задовго до того, як я народився. На-найбільша щука з усіх, які ти тільки бачила. А за тиждень він зламав ногу, впавши з в-велосипеда. Навіть твій батько… – він раптом замовкнув, зніяковіло ховаючи очі.
– Нічого такого, – різко відповіла я. – Мій батько загинув у битві.
Я раптом наживо побачила, як він марширує – маленька ланка в безкінечному ланцюгу, що невтомно рухається в бік розщелини горизонту.
Поль мотнув головою.
– Вона там, – вперто повторив він. – На самісінькій глибині Луари. Їй десь сорок років, а може, і п’ятдесят. Щуки ж живуть довго. Вона чорна, як грязюка, у якій живе. Але розумна, достобіса розумна. Вона може схопити пташку, що сяде на воду, так само легко, як хлібну скоринку. Татко к’же, що то не щука, а привид, убивця, яку прокляли довіку спостерігати за чужим життям. От вона нас і ненавидить.
Для Поля то була довга промова, і, попри власну впертість, я слухала її зацікавлено. З річкою були пов’язані різноманітні історії й бабусині побрехеньки, але легенда про Стару Маму була найдавнішою. Велетенська щука, чий рот гороїжиться від гачків відчайдухів, які хотіли її упіймати. В її очах – диявольський розум. У пузі – скарб невідомого походження й невимовної цінності.
– Мій тато к’же, якщо хтось її впіймає, вона виконає одне бажання, – продовжив Поль. – К’же, що він би обрав мільйон франків і заглянути під спідницю отій Ґреті Ґарбо.[9]
Він дурнувато всміхнувся. Ніби хотів сказати: «От вже ці дорослі».
Я задумалася над цим. Сказала собі, що не збираюся задурно вірити в бажання та прокляття. Але образ старої щуки мене не покидав.
– Якщо вона тут, ми могли б її упіймати, – несподівано сказала я Полю. – Це ж наша річка. Ми могли б.
Раптом мені стало очевидно – не тільки могли б, ми зобов’язані. Я згадала сни, що переслідували мене після батькової смерті. Сни про втоплення, про перекочування на темному дні розлитої Луари з липким відчуттям мертвої плоті навколо, про крик, який мені ніби запихають назад у горлянку, про втоплення в самій собі. Якось усе це втілилося в щуці, і хоча моє мислення не було тоді таким аналітичним, усередині з’явилась якась впевненість, переконаність: якщо я вполюю Стару Маму, щось має статися. Навіть не уявляла, що саме то могло бути. Але щось, думала я з незрозумілим, усе більшим захопленням. Щось.
Поль розгублено подивився на мене.
– Упіймати її? – повторив він за мною. – Навіщо?
– Це наша річка, – вперто наполягала я. – Її не повинно бути в нашій річці.
Я хотіла сказати, що щука образила мене на якомусь таємному, підсвідомому рівні значно болючіше, ніж змії: підступністю, віком, жорстоким самовдоволенням. Але я не могла підібрати слів, щоб висловити це. Вона була монстром.
–‘блиш, у тебе ніколи не вийде, – вів своє Поль. – Тобто інші вже намагалися. Дорослі. З вудками, сітками й таким іншим. Вона прогризає сітки. А вудки… Вона ламає їх якраз посередині. Вона ж сильна. Сильніша за будь-кого з нас.
– То й що, – наполягала я. – Можна влаштувати пастку.
– Треба бути бозна-яким розумним, щоб заманити Стару Маму в пастку, – флегматично протягнув Поль.
– І що тепер? – мене почала охоплювати злість, тож я дивилася просто на нього, зі стиснутими кулаками й перекошеним від злоби обличчям. – То ми й будемо розумними. Кассі, я, Ренетт і ти. Ми четверо. Якщо ти не боїшся.
– Не б-боюся, але це не-неможливо, – він знову почав заїкатися, як і завжди, коли відчував, що на нього тиснуть.
Я глянула на Поля.
– Добре, я зроблю це сама, без твоєї допомоги. І впіймаю стару щуку. Почекай-но.
Чомусь мені сильно запекли очі, і я роздратовано потерла їх долонею. Я бачила, що Поль зацікавлено спостерігає за мною, та він нічого не казав. Я ж роздратовано тицяла сачком у теплу воду на мілині.
– Це лише якась стара рибина, – пробурмотіла я.
Тиць.
– Я її вполюю і підвішу на Стоячих Каменюках.
Тиць.
– Просто отам.
Я показала мокрим сачком на Стовп Скарбів.
– Просто отам, – стиха повторила я та сплюнула на землю, щоб довести, що не жартую.
Матері пахло апельсинами весь той спекотний місяць. Принаймні раз на тиждень, хоч і не завжди це тягло за собою погані періоди. Поки Кассі й Ренетт були в школі, я байдикувала на річці, найчастіше наодинці, але інколи зі мною був Поль, якщо йому вдавалося відкараскатися від справ на фермі.
9
Ґрета Ґарбо – шведсько-американська акторка, популярна в епоху німого кіно й «золотої ери» Голлівуду.